Темні уми - Олександра Бракен

Йому й справді не байдуже, — тихенько пропищав голосочок у моїй голові. — Йому й справді до тебе не байдуже.

— Пробач, що не стримався, — сказав він. — Я не хотів говорити того, що сказав про твою подругу Сюзуме, і, безперечно, я не хотів звинувачувати тебе, що ти не старалась.

— То чому ти таке сказав?

Кленсі потер рукою чоло.

— Бо я ідіот.

— Це не відповідь, — відказала я, хитаючи головою. — Ти по-справжньому мене образив.

— Рубі, хіба не очевидно? — сказав він. — Ти подобаєшся мені. Скільки часу я тебе знаю — місяць? Мабуть, ти мій єдиний справжній друг з того часу, відколи мені сповнилось десять і я збагнув, що я таке. Я ідіот, бо розсердився, що ти приділяєш увагу комусь іншому, коли натомість я хотів, щоби вся твоя увага була прикута до мене.

Я була настільки приголомшена, що не могла поворухнутись.

— Я не відпускав Сюзуме і решту, сподіваючись, що це допоможе тобі зосередитися. Я відпустив їх, бо гадав, що так ти станеш щасливою. Мені навіть на мить не спало на думку, що ти переживатимеш за неї, надто після того, скількох зусиль ти доклала, щоби її захистити.

Та він не просто не байдужий до тебе.

Тепер мені довелось відвернутись. Проаналізувати ситуацію. Мої мізки поринули в сентименти, та й серце не надто пасло задніх.

— Мабуть, я можу тобі пробачити…

— Але тільки за послугу? — Я вловила усмішку в його голосі. — Звісно. Яку?

— Гаразд… Я знаю, що ти такого не дозволяєш, але сподівалась, що ти зробиш для мене виняток, — сказала я, нарешті звівши на нього очі. — Моєму другові потрібен комп’ютер, він хоче спробувати зв’язатися з батьками.

Усмішка зникла з вуст Кленсі.

— Твій друг Лаям?

— Ні, Ча… Чарлз Мерівезер?

— Той, котрий ухиляється від роботи в саду?

Що ж, вочевидь, та дівчина таки настукала на нього.

Кленсі мовчки закрив ноутбук і підвівся.

— Мені справді прикро, Рубі, але, гадаю, я дохідливо пояснив, що більше ніхто не може покинути табір.

— О, ні! — мовила я, силувано всміхаючись. — Він просто хоче перевірити, чи з його батьками все гаразд.

— Ні, — відповів Кленсі, розвернувшись так, що тепер сидів скраю столу просто переді мною. — Він прагне домовитись, щоби покинути табір та забрати тебе із собою. Не намагайся його прикрити, Рубі. Правила діють для всіх. Я ні секунди не сумніваюсь, що йому страшенно кортить повідомити батькам, де розташовано цей табір.

— Він би ніколи так не вчинив, — мовила я, ображаючись замість Чабса. — Справді.

— Ти була тут, коли кілька тижнів тому до нас вторглися чужинці. Бачила, як легко можна пройти крізь нашу охорону. А якби вони не зачепили сигналізацію? Ми би мали серйозні проблеми, — стривожене обличчя Кленсі спохмурніло. — Якщо Чабс хоче зв’язатися з батьками, то нехай заповнить запит, дотримуючись усіх інструкцій, як це роблять всі інші. Я вирішую, керуючись лише питаннями безпеки для всього табору, хай як би я хотів допомогти тобі чи твоєму другові.

Це зле. Чабс радше взагалі не зв’язуватиметься з батьками, ніж повідомить сторонній людині про єдиний безпечний спосіб, у який він може з ними сконтактувати.

— Хоча, — за мить додав Кленсі, сідаючи поряд зі мною та закидаючи ноги на стіл. — Дещо може мене переконати.

Я не сміла глянути на нього.

— Упродовж п’ятнадцяти хвилин, Рубі, ти навчатимеш мене.

Як я можу вміти те, чого не вміє він?

— Як вважаєш, ти змогла би показати мені, як стираєш людям пам’ять? Знаю, що ти цим вмінням не пишаєшся і що воно завдало тобі у минулому чимало болю, але, здається, що це корисний фокус, тож мені цікаво йому навчитися.

— Та… треба спробувати, — відповіла я. Так наче я могла відмовити йому після всього, що він зробив для мене. Але я не вміла цього навчати. Я ледве розуміла сама.

— Гадаю, коли я збагну, як ти це робиш, це допоможе мені визначити, як зробити так, щоби ти випадково більше не зробила цього. Як тобі таке?

Власне, чудово.

— Якщо дозволиш, — провадив він, — я зайду у твою пам’ять, подивлюсь, чи знайду якісь підказки. Просто хочу упевнитися в одній думці.

Гадаю, що він не сподівався, що його прохання змусить мене замислитись, але я замислилась. Він багато разів бував у моїй голові, бачив те, про що я ніколи нікому вголос не розповідала. Але я щоразу могла захистити те, що справді важило для мене, ті мрії, які хотіла захистити.

Мені не йшли з голови слова Лаяма, які він сказав нещодавно, коли розповідав про сестру. «Ці спогади належать тільки мені».