Темні уми - Олександра Бракен

Лаям повільно випростався і глянув на мене.

— Гадаєш, він у порядку? — прошепотів він.

— Я думаю, що нам треба піти перевірити, — сказала я.

Я не знаю, як ми дійшли до хатини, але коли ми прийшли, Чабс мовчки сидів на ґанку, а по його щоках котилися сльози. Я бачила наче написаний на його обличчі вибачливий, згорьований вираз, і дивувалась з того, що моє серце здатне ще дужче розбитися.

— Усе скінчено, — мовив він, коли ми посідали обабіч нього. — Все скінчено.

Отак непорушно ми просиділи цілу вічність.

Мені не слід було дивуватись, що Лаям знову пішов у варту, проте іншим дітям довелось довго вмовляти його, щоби він знову зосередився на табірних справах. Я не раз сиділа поруч з ним, коли вони з Олівією обмірковували ймовірні способи зламу захисних споруд у таборі, час від часу висловлюючи власні пропозиції і те, як подати їх Кленсі.

Особливість ентузіазму — надто його специфічного лаямівського різновиду — в тому, що він заразний. Траплялись вечори, коли я, просто відкинувшись назад, сиділа, спостерігаючи, як він чимраз із більшим запалом говорить, настільки запально жестикулюючи руками, так ніби намагається виліпити з повітря свої ідеї, щоби всі змогли їх побачити. Його слова були охоплені такою непоступливою надією, що вона запалювала всіх довкола. Наприкінці першого тижня зацікавленість проектом Лаяма сягнула такого високого рівня, що нам довелося проводити зібрання не в тісній хатині, а біля вогнища. І тепер якщо Лаям кудись ішов, його завжди оточував гурт вірних йому прибічників, котрі ловили кожне його слово.

Чабс і я з меншим ентузіазмом поверталися до звичного трибу життя. Він пробачив мені, мабуть, тому, що тільки нещасна людина здатна надовго залишатися на самоті зі своїм горем. Він більше не повернувся працювати в сад, але та дівчина, та любителька покомандувати, його не виказала.

Я відновила уроки з Кленсі. Чи принаймні намагалась.

— Де сьогодні твоя голова?

Ну, не вторгається у його мізки, і це поза всяким сумнівом. І навіть не думає про це.

— Покажи, про що ти міркуєш, — мовив він, коли я розкрила було рота. — Я не хочу чути про твої думки. Я хочу бачити їх.

Я відвела погляд від потоку сонячного світла, що линуло крізь вікно на підлогу. Кленсі зміряв мене роздратованим поглядом, і подібний я бачила у нього лише раз, коли він збагнув, що один із Жовтих, котрі ще залишились у таборі, не зміг повернути до життя одну із нечисленних пральних машин.

Принаймні на мене він ніколи так не дивився.

Заплющившись, я знов потягнулась за його рукою; я згадала про те, як заплічник Зу зникає посеред густої зелені дерев. Останніми тижнями розмов, у яких ми послуговувались би словами, ставало дедалі менше. Коли ми хотіли передати суть чогось, то робили це в особливий спосіб: розмовляли нашою власною мовою.

Але не сьогодні. З таким самим успіхом його розум міг би бути закутий у бетон, а мій — зроблений з желе.

— Вибач, — пробурмотіла я. Мені навіть забракло сил, аби почуватися розчарованою. Я ніби поринала у дивну нудьгу, коли будь-якого шуму чи погляду у вікно було достатньо, щоби відвернути мою увагу. Я почувалась утомленою. Спантеличеною.

— На мене зачекалася ціла купа інших справ, — сказав він, і в його словах вчувалося ледве стримуване роздратування. — Мені треба зробити кілька обходів, з деким поговорити, але натомість я намагаюся допомогти тобі. Я тут — з тобою.

При цих словах у моєму шлунку щось дивно перевернулось. Я випросталась перед його узголів’ям, ладна знову вибачатись, але він, зірвавшись із ліжка, пройшов через кімнату до стола.

— Кленсі, мені справді прикро. — Але коли я підійшла і зупинилася навпроти нього, він уже сидів за столом і щось друкував на ноутбуці. Мучачись почуттям провини, я мовчки простояла біля того стола чи не з годину, допоки він нарешті завдав собі клопоту відвести очі від своєї роботи. Він ніби теж втомився прикидатися. Роздратування різко обернулось у гнів.

— А знаєш, я ж справді сподівався, що якщо відпущу твою Жовту, то це допоможе тобі зосередитися, але, мабуть, помилився. — Кленсі похитав головою. — Вочевидь, я помилявся щодо багатьох речей.

Я розсердилась, але не була певною, чи через те, як він вимовив «твоя Жовта», чи через натяк, що я, мовляв, не здатна опанувати того, чого він намагався мене навчити.

Мені було потрібно вийти. Якщо би я залишилася ще хоч на мить, то ляпнула би щось, що поклало би край нашій дружбі. Я би могла сказати йому, що в Зу є ім’я, що я, певна річ, хвилююся, як вона там на білому світі сама-самісінька, а мене нема поруч, щоби її захистити. Він мав би збагнути, що останні кілька тижнів я би могла провести з нею, але натомість погодилась