Темні уми - Олександра Бракен

Він нервово розсміявся.

— Боже, яка ти наївна! Мабуть, саме цим і пояснюється, як та жінка з Дитячої ліги змогла обманом змусити тебе повірити, що ти щось не настільки миліше від монстра.

— Ти ж казав, що допоможеш мені, — прошепотіла я.

Він закотив очі.

— Гаразд, ти готова до останнього уроку? Рубі Елізабет Дейлі, ти самотня і завжди будеш такою. Якби ти не була такою дурепою, то вже здогадалася би про це, але оскільки ти не можеш цього догнати, то з твого дозволу я спробую тобі розжувати: ти ні-ко-ли не змо-жеш кон-тро-лю-ва-ти сво-ї здіб-но-сті. Ти ніколи не зможеш уникнути того, щоб тебе не втягувало у чужі голови, бо частина тебе не бажає знати, як контролювати ці здібності. Ні, не в разі доконечної необхідності. Ти ще просто шмаркачка і тюхтійка, аби користуватися ними так, як належить. Ти боїшся того, на що це тебе перетворить.

Я відвернулась.

— Рубі, хіба ти не розумієш? Ти ненавидиш те, ким ти є, але тебе наділили цими здібностями не просто так. Наділили нас обох. Ми маємо право використовувати їх, ми повинні використовувати їх так, щоби бути попереду, щоби за потреби вказувати іншим на їхнє місце.

Він пальцем зачепив розтягнутий комір моєї сорочки і потягнув його.

— Припини! — Я пишалася тим, як непохитно пролунав мій голос.

Нахилившись, він послав туманну картину під мої заплющені повіки: ми вдвох сидимо просто перед тим, як він увійшов у мої спогади. Мене аж запекло всередині, коли я спостерігала, як перелякано розплющую очі, як він притискає свої губи до моїх.

— Я такий радий, що ми знайшли одне одного, — промовив він навдивовижу спокійно. — Ти можеш мені допомогти. Я вважав, що знаю все, але ти…

Мій лікоть, підлетівши угору, вдарив його під підборіддя. Кленсі, спотикаючись, позадкував, а відтак з болісним стогоном затулив руками обличчя. У мене було півсекунди, щоби до дідька забратися звідси, і я цим скористалась, так рвучко натиснувши на дверну ручку, що ледь не вискочив замок.

— Рубі! Зачекай, я не мав на увазі!..

Унизу сходів вигулькнуло обличчя Ліззі. Я побачила, як вона здивовано роззявила рота, її сережки задзеленчали, коли я промчала повз неї.

— Просто посварились, — почула я кволий голос Кленсі. — Все гаразд, пропусти її.

Я вилетіла на вулицю, геть засапавшись. Ноги несли мене до вогнища, але я силоміць зупинила себе, щоби поміркувати. Там досі було людно, багато дітей ще вечеряло. Я хотіла знайти Лаяма та пояснити, чому я не прийшла, і що трапилось, але я знала, що виглядаю жахливо. Мені потрібно було заспокоїтись, а там я ніяк не могла цього зробити. Забагато можливих запитань. Я повинна побути на самоті.

Тому, певна річ, коли я на кілька кроків позадкувала, то умудрилась наштовхнутися на Майка.

— Ей, так ось ти де!

Його волосся було зачесане назад і зібране у кінський хвіст, а крім того, голову прикрашала чорна бандана. Від нього тхнуло соляркою і чимось металевим.

— Рубі? З тобою все добре?

Проминувши Офіс, я кинулась геть по стежці, що вела до хатинок. Згодом, я збагнула, що те, що я вважала стежкою, по якій ми провели Зу, виявилося тільки старим, порослим травою манівцем, нещадним до оголеної шкіри. Добре. Згодиться. Навколо ні душі. А це мій єдиний критерій.

Я йшла углиб, допоки вогнище не зникло з очей, йшла, щосили намагаючись стягнути із себе футболку. Від неї несло його кімнатою. Хвоєю, спеціями і старими, затхлими речами. Знявши врешті її через голову, я жбурнула футболку якнайдалі, але все одно — все одно — не могла позбавитись того запаху. Він був повсюдно: на руках, на джинсах, на бюстгальтері. Мені слід було би бігти просто до озера чи навіть у душ. Мені слід було відмокнути, щоби вибавитись від його отрути.

Заспокойся, — міркувала я. — Заспокойся! Але я не могла з’ясувати, що конкретно пульсує у мені. Певна річ, злість, що мене обманювали, що я купилася на той обман. Огида, бо він торкався мене та проник у мене навіть через пори у шкірі. Але було ще дещо. Біль усередині, що ширився і вирував, перетворюючи мене на камінь.

Лаям стояв просто переді мною, а я ще ніколи не почувалась настільки самотньою.

— Рубі?

У променях світла його волосся зробилося біло-сріблястим і, як завжди, хвилястим і скуйовдженим. Я не могла від нього сховатись. Ані зараз, ані будь-коли.

— Прийшов Майк і покликав мене, — промовив він, зробивши до мене обережний крок. Він випростав руки уперед, ніби намагаючись задобрити дику тваринку, щоби та не втекла від нього. — Що ти тут робиш? Що відбувається?

— Будь ласка, просто йди геть, — благала я. — Мені треба побути на самоті.

Але він, не зупиняючись, наближався.

— Будь ласка, — крикнула я. — Йди геть!

— Я нікуди не піду, допоки ти не зізнаєшся, що відбувається! — відповів Лаям. Він