Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

Голден видихнув довго і гучно.

– Дякую за це, капітане Макбрайд. Тримайте зв’язок з вашими людьми. Мені також потрібно де з ким переговорити. Два корвети не залагодять проблему.

– Прийнято, – відповів «Раві» і розірвав зв’язок.

– Є зв’язок з Тихо, – сказала Наомі.

Голден відкинувся в кріслі, тримаючись під тиском гравітації прискорення, що навалилась на них. У животі почала збиратися водяниста куля, цей слабкий вузол означав, що він не знає, що робити, що всі найкращі плани зазнали невдачі, і що кінець близько. Прозора надія, що він її відчував вже, майже вислизнула.

Як ти можеш бути таким спокійним?

Я вважаю, що спостерігаю за кінцем людської раси, міркував Джим, я подзвоню Фреду і скажу, що це не моя провина, що ніхто не знає, як це зупинити. Звісно, що я не спокійний.

Я просто ділюся провиною.

***

– Як швидко? – скептично запитав Фред Джонсон.

– Чотири g і прискорюється, – відповів Джим здавленим від перевантаження голосом, – а, і він тепер невидимий для радарів.

– Чотири g. Ти знаєш, наскільки Ерос важкий?

– Ага. Ми тут обговорювали це, – лише прискорення утримало його голос від демонстрації нетерплячості, – питання в тому, що тепер? «Нову» схибив. Наші плани можна змити в унітаз.

Сталося ще одне помітне зростання прискорення – Алекс поспішав триматися Ероса. Ще трошки – і не можна буде розмовляти.

– Він точно йде до Землі? – запитав Фред.

– Алекс з Наомі дають щось близько дев’яноста відсотків вірогідності. Важко бути абсолютно точним, оперуючи лише візуальними даними. Але я їм вірю. Я б на його місті теж би рвонув туди, де на мене чекали тридцять мільйонів нових хазяїв.

Тридцять мільйонів нових хазяїв. Восьмеро з яких були його батьками. Він уявив батька Тома у вигляді жмута трубок, що виливали брунатну жижу. Матір Елізу у вигляді реберної клітини, що штовхала себе однією рукою скелету. І з такою біомасою що він робитиме далі? Зрушить Землю? Вимкне Сонце?

– Маю їх попередити, – сказав Джим, намагаючись не вдавитися власним язиком, поки говорив.

– Ти не вважаєш, що вони знають?

– Вони бачать загрози. Вони можуть не бачити кінця усього живого, що зародилося у Сонячній системі, – відповів капітан. – Ти шукав причину сісти з ними за круглий стіл? Як тобі така: зібратися разом або померти.

Фред мовчав хвилину. Фонове випромінювання зверталося до Голдена містичним шепотом, повним жахливих прикмет, поки він чекав. Новенький, казало воно, погуляй у просторі мільярдів чотирнадцять років. Побач те, що бачу я. І тоді зрозумієш, що все це є неважливим.

– Побачимо, що я можу зробити, – нарешті сказав Фред, перериваючи лекцію всесвіту про швидкоплинність. – Тим часом сам що збираєшся робити?

Спробую втекти від скелі, а потім дивитимусь, як гине людство.

– Я відкритий для пропозицій, – відповів Джим.

– Можливо, ти зможеш здетонувати деякі з поверхневих зарядів, які встановлені нашою командою руйнівників. Змінити Еросів курс. Виграти трохи часу.

– У них детонатори розраховані на наближення. Я не можу їх відімкнути, – в останньому слові Голден перейшов на сичання, тому що його крісло увігнало голки в десяток різних місць, накачуючи його вогнем. Алекс додав їм «соку», а це означало, Ерос продовжує прискорюватись, і пілот турбувався, аби вони всі не втратили свідомість від перевантаження. Як же швидко він розженеться? Навіть під «соком» вони не здатні витримувати 8 чи 9 g без серйозного ризику. Якщо Ерос прискорюватиметься в такому самому темпі, то зможе відірватися від них.

– Ти можеш віддалено детонувати, – мовив Фред, – у Міллера є коди. Наразі команда руйнівників вираховує, який заряд дасть максимальний ефект.

– Прийнято, – сказав капітан, – я викличу Міллера.

– Я працюю з внутрішняками, – закінчив бесіду Джонсон, використавши слово з белтерського сленгу без найменших сумнівів, – побачимо, що вдасться зробити.

Голден обірвав сеанс і з’єднався з кораблем Міллера.

– Йоу, – відповів тий, хто відповідав за радіо.

– Це Голден з «Росінанта». Дайте мені Міллера.

– Гм… окей, – сказав голос.

Почувся клік, потім потріскувала статика, тоді привітався Міллер з ледь чутною луною. Значить, ще у шоломі.

– Міллере, це Голден. Нам треба переговорити про те, що щойно сталося.

– Ерос рухається.

Голос детектива звучав дивно, відсторонено, так, наче увагу розмові він майже не приділяв. Це збурило приступ роздратування у Джима, але він швидко вгамувався. Міллер йому потрібен прямо зараз, незалежно, бажав він цього чи ні.

– Слухай-но. Я переговорив з Фредом, і він хоче скоординувати твоїх хлопців. У тебе є коди віддаленого керування. Якщо ми відключимо заряди на одному боці, ми можемо відхилити його з курсу. Збирай своїх технарів, і ми це вирішимо.

– Ага, ну, звучить як гарна ідея. Я відправлю коди, – детективів голос більше не був відстороненим, але стримував сміх. Як людина, що от-от вріже сіль справді смішного жарту, – але я справді не можу тобі допомогти з технарями.

– Дядько, Міллере, ти що – і тих людей дістав вже?

Ось тепер Джо розреготався вільним м’яким сміхом людини, яку не давить купа g. Якщо це була сіль жарту, то Голден її не второпав.

– Ага, – відповів детектив, – можливо. Але зараз я не можу їх зібрати для тебе. Я не на кораблі з ними.

– Що?

– Я лишився на Еросі.

РОЗДІЛ 50. Міллер

– Що значить – ти на Еросі? – запитав Джим.

– Власне, це і значить, – Міллер намагався приховати несподіваний сором за буденним тоном. – Волочуся догори дриґом ззовні третинних доків, де один з кораблів пристав. Відчуваю себе схибленою летючою мишею.

– Але…

– Знаєш, справді кумедно. Я не відчув, коли вона рушила. Ти вважаєш, що прискорення типу цього мало або струсити мене геть, або розчавити на листок паперу. Але нічого не сталося.

– Добре, тримайся. Ми йдемо тебе підібрати.

– Голдене, – відповів Міллер, – просто зупинись, окей?

Тиша не протрималась і тузені секунд, але містила безліч сенсів. Це небезпечно – летіти «Росінантом» на Ерос, і я прибув сюди померти, і не ускладнюй все.

– Ага. Я просто… – мовив Голден. І тоді: – Добре. Дозволь мені…