Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

Наомі розвернулася в кріслі обличчям до нього і сумно посміхнулася. Від прискорення в неї з’явилися синці під очима:

– Ми зробили все, що могли, – сказала вона.

Голден виштовхнув себе з крісла з такою силою, що збив долоні об стелю, потім сильно штовхнувся назад знову, пристав до переборки і вхопився за тримач вогнегасника. Наґата здивовано спостерігала за ним, комічно відкривши рота. Він знав, що, можливо виглядає безглуздо, як роздратоване хлоп’я, заскочене гнівом, але зупинитися не міг. Покинув триматися за вогнегасник і відплив на середину палуби. Не помітив, що молотив вільним кулаком по переборці. Тепер згадав, бо рука боліла.

– Дідько, – вилаявся капітан нарешті. – Чортів проклятий дідько.

– Ми… – почала було Наомі, та Джим перебив:

– Ми зробили, що могли? Та кому це треба? – зір капітана затьмарився червоним туманом, і не тільки через хімію. – Я теж зробив, що міг, допомагаючи «Кентербері». Я вважав, що роблю правильно, коли дозволив нас підняти на борт «Доннаджера». То мої добрі наміри не варті і купи лайна?

Її обличчя змінило вираз. Повіки майже стулились, і вона дивилася на нього крізь вузькі щілини. Губи стиснуті так, що майже побіліли. Вони хотіли, аби я тебе вбив, думав капітан, вони хотіли, аби я вбив мою команду на той випадок, якщо Ерос не досягне 15 g, та я це зробити не зміг. Провина, гнів, журба накладалися одне на одне, обертаючись на щось нове і незнайоме. Назви у цього почуття ще не було.

– Ти остання людина, від якого я очікувала скарг на долю, – здавленим голосом сказала жінка. – Де ж наш капітан, який завжди цікавиться, «що ми можемо зробити, аби стало краще»?

Джим безпомічно махнув рукою:

– Вкажи, яку кнопку натиснути, аби нікого не вбило на Землі, і я її натисну.

Якщо це не вб’є тебе.

Наомі відстебнулась і попливла до трапу.

– Схожу вниз, подивлюсь, як там Амос, – сказала вона, відкривши люк. Потім додала після паузи: – Я твій оперативний офіцер, Голдене. Моніторити зв’язок – це частина моїх обов’язків. Я знаю, чого хотів Фред.

Голден кліпнув, і Наомі виштовхала себе геть. Люк за нею закрився зі звичним звуком, але відчувався, наче вона ним гримнула.

Голден викликав кокпіт і сказав Алексу відпочити й випити кави. Пілот зупинився на півдорозі, так, немовби мав щось сказати, але Джим просто відмахнувся від нього. Марсіанин знизав плечима і пішов.

Водянисте відчуття всередині розквітло на повну силу аж до того, що в паніці затряслися кінцівки.

Якась розпутна, мстива, самобичувальна частина його уяви раз по раз прокручувала перед очима зіткнення Ероса з Землею. Він з ревінням падатиме з неба, втілюючи уявлення про апокаліпсис кожної з релігій, нестиме вогонь, землетрус і дощ з нечистот. Але щоразу коли відбувався вибух, це вибухав «Кентербері». Шокуюче-раптове біле світло, а потім нічого, крім грюкоту шматків льоду по прові, мов град по даху.

Марс ще протягне. Анклави Поясу протягнуть навіть довше. Вони мають таку культуру, виживати на смітті, балансувати на межі ресурсів. Але рано чи пізно без Землі всі помруть. Людство вже давно вийшло за межі гравітаційного колодязя. Досить давно для того, аби розвинути технології, які дозволили б обрізати пуповину, але воно ніколи не намагалося так вчинити. Стагнація. Людство у своєму бажанні заповнити собою усі щілини, де можна зачепитися, загнало себе в застій. Їх задовольняло ширяти в кораблях, побудованих півстоліття тому, чи використовувати ще старіші технології.

Земля була настільки сконцентрована на власних проблемах, ігноруючи своїх дітлахів, котрі залетіли так далеко, у всьому, крім потреби в їхній праці. Марс спрямував зусилля своїх мешканців на перетворення планети, прагнучи змінити її червоне обличчя на зелене. Намагання створити нову Землю розірвали стосунки зі старою. А Пояс став брудним закутком Сонячної системи. Всі були настільки зайняті виживанням, що не могли витрачати час на створення чогось нового.

І ось ми знайшли протомолекулу – найкращий час для створення найсерйозніших збитків, міркував капітан. Це як зрізати дорогу. Спроба уникнути будь-якої роботи і просто застрибнути на місце бога.

До того ж, людсто так давно не мало зовнішніх загроз, що навіть найрозумніші не злякалися. Дрезден артикулював її сам: те, що створило протомолекулу і вистрілило нею в бік Землі, вже було богоподібним тоді, коли предки наші вважали фотосинтез і джгутики вершиною здобутків. Але він просто узяв і запустив їхній стародавній двигун деструкції, тому що коли ви дійшли до цього, то все одно залишались просто допитливими мавпами. Вони мають ткнути палицею у все, що знайдуть, просто аби подивитися, що станеться.

Червоний туман у голденовому полі зору набув дивного блимаючого ефекту. Секунда пішла на те, аби зрозуміти, що червоним знаком на панелі було миготіння, котре давало йому знати про виклик з «Раві». Він вдарив ногою найближче крісло, підплив до свого посту і відкрив зв’язок.

– Тут «Росінант». «Раві», вам мікрофон.

– Голдене, чому ми зупинилися?

– Тому що ми все одно б не встигли, а ризик пошкоджень серед екіпажу був завеликий, – відповів капітан. Це звучало слабувато навіть для нього самого. Малодушно. Схоже, що Макбрайд не помітила.

– Прийнято. Мені потрібен новий наказ. Дам вам знати, якщо щось зміниться.

Голден вимкнув зв’язок і незрячим поглядом вперіщився в консоль. Система візуального відслідковування робила все, що могла, аби утримувати Ерос у полі зору. «Росі» був добрим кораблем. Найпередовішим. І після того як Алекс позначив астероїд як загрозу, комп’ютер робив все, що в його силах, аби продовжувати стежити. Проте Ерос був швидким, з низьким альбедо об’єктом, який не відбивав радар. Він міг рухатися непередбачувано і на великій швидкості. Його втрата з поля зору була лише питанням часу, особливо якщо він сам бажав загубитися.

Біля інформації щодо відслідковування на його консолі відкрилося маленьке вікно, де повідомлялося, що «Раві» увімкнув транспондер. Це було загальноприйнятою практикою навіть для військових кораблів – вмикати транспондер, коли відсутня загроза або потреба бути малопомітним. Радіооператор на маленькому корветі ООН зробив це просто за звичкою.

І тепер «Росі» позначив його зеленою крапкою з іменем як відому загрозу та вивів на дисплей загроз. Голден сліпо вирячився на екран. Він відчув, як його очі розширяються.

– Дідько, – скзав він і увімкнув голосний зв’язок, – Наомі. Ти потрібна на містку.

– Я думаю, мені краще побути трохи унизу, –