Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

– Воно виробляє структуру. Двигуни чи контрольні центри. Що завгодно. Якщо я запру вибухівку всередину, до чогось, що там керує, я можу вивести це з ладу. Перетворити його знову на більярдну кулю. Навіть якщо це станеться трохи пізніше, це дасть всім вам шанс.

– Я зрозуміла, – нарешті відповіла Наомі, – ти маєш рацію. Це варто зробити.

Міллер посміхнувся. Щось тверде влучило в судно прямо під ним, що аж кістки задрижали. Через нову дірку почав виходити газ. Станція знову пришвидшилась.

– Ага, – сказав він, – отже...

– Я поговорила з Амосом. Тобі потрібна «рука мерця». Тож якщо щось станеться, бомба все одно вибухне. Якщо в тебе є коди доступу…

– Є.

– Добре. В мене є зручна програма, яку ти можеш завантажити на термінал. Тобі просто потрібно буде тримати пальця на кнопці вибору. Відійдеш на п’ять секунд – і термінал відправить сигнал детонатору. Якщо хочеш, я тобі її заллю.

– Тож я мушу ходити по станції з пальцем на кнопці?

В голосі Наґати почулося вибачення.

– Там тобі можуть вистрілити в голову. Або збороти тебе. Чим довша пауза, тим більше шансів, що протомолекула зможе вимкнути бомбу. Якщо тобі треба більше часу, я її перепрограмую.

Міллер поглянув на бомбу, що лежала просто зовні корабельного шлюзу. Її шкали і прилади всі світились зеленим та золотим. Від його зітхання скло шолома на мить затуманилось.

– Та ні, не треба. П’ять досить. Завантажуй софт. Мені потрібно буде її доробити чи там є зручне місце для запобіжника?

– Там є меню налаштувань. Я тобі все розповім.

Ручний термінал зацвірінчав, попереджаючи про надходження нового файлу. Детектив його прийняв. Все було так само просто, як вводити код на дверях. Йому чомусь здавалося, що споряджати термоядерну бомбу для підриву буде дещо складніше.

– Є, – нарешті промовив Джо, – ми готові рухатись. Тобто мені потрібно рухати цю сраку і її сестер. До речі, яке прискорення наразі в мене на цій штуці?

– Зрештою ти будеш швидшим за «Росі». 4 g і прискорюєшся. Газу поки що не додаєш.

– Взагалі не відчуваю нічого, – відповів детектив.

– Я шкодую про те, що сталося.

– Це була кепська ситуація. Ми зробили те, що мали. Те, що завжди.

Вони помовчали декілька секунд.

– Дякую за кнопку, – порушив тишу Міллер, – передай Амосу, що я ціную це.

Він обірвав зв’язок раніше, ніж вона могла відповісти. Довгі прощання нікому не личать. Бомба у тачці, магнітні тримачі на місці, і широкий сталевий пояс навколо всієї конструкції. Він поволеньки рухався металевою поверхнею входу в доки. Якщо возик відірветься від станції, йому не вистачить сили його повернути. З іншого боку, якщо один з метеоритів влучить у нього – то ось тобі і постріл. Тож затримуватись не варто. Він викинув з голови обидві загрози і зайнявся справою. За десять нервових хвилин його костюм почав смердіти перегрітим пластиком. Все меню діагностики світилося помилками, і лише коли рециклер очистив повітря, діагностика повернулася до норми. Ще одна таємниця, яку він не міг розв’язати.

Безодня над ним сяяла немигаючими зірками. Одна зі світлих точок була Землею. Він не знав, яка саме.

Сервісний люк був вмонтований в природний камінь і в темряві яскраво-металевий возик здавався сріблястою смугою. Крекчучи, Міллер штовхав возик, бомбу і своє втомлене тіло по заокругленню, і відцентрова сила знову почала притискати його підошви, замість аби розтягувати коліна і хребет.

У стані запаморочення він вводив код, аж поки люк не відкрився.

Перед ним розкинувся Ерос, темніший за чорне небо.

Він відправив запит на зв’язок з Голденом, як сподівався, востаннє.

– Міллере, – відповів Джим майже миттєво.

– Я йду всередину, – повідомив Міллер.

– Чекай. Дивись, ми можемо спробувати відправити автоматичного візка. Якщо «Росі»…

– Ага. Але ти знаєш, як воно може статись. А я в же тут. І на додачу ми не знаємо, наскільки цей сучий син може ще прискоритись. У нас є проблема, яку потрібно розрулити. Так ми і вчинимо.

Все одно Джимова надія була слабенькою. Так, для проформи. Просто жест, хоча Міллер припускав, що може навіть зворушливий.

Намагається врятувати усіх навіть в останній момент.

– Я зрозумів, – нарешті погодився Голден.

– Домовились. Тож що після того, як я знищу те, що там знайду?

– Ми працюємо над способами анігілювати станцію.

– Добре, я ненавиджу влазити в проблеми задарма.

– Тут… тут є хоч щось, що я міг би для тебе? Після всього?

– Та нє, – відповів Міллер, і Жулі вже була поруч, її волосся плавало навколо неї, наче вона була під водою. Вона більше світилась завдяки слабенькому світлу зірок, аніж сама по собі.

– Чекай. Так, пару речей потрібно. Батьки Жулі. Вони керують «Мао-Квіковською торговою». Вони знали, що буде війна, ще до її початку. Вони пов’язані з «Протоґеном». Зроби так, щоб вони не відкараскалися. І якщо побачиш їх, передай, що я шкодую про те, що не знайшов її вчасно.

– Зроблю, – погодився Голден.

Міллер перевів погляд у темряву. Чи ще є щось? Чи має бути щось на додачу? Слівце для Ґейвлока? Чи Масс. Чи Діоґо та його друзів з АЗП? Але ж це треба мати що сказати.

– Окей. Тоді все. З тобою було приємно працювати.

– Мені шкода, що все так склалося, – сказав Голден. Це не було вибаченням за його слова чи вчинки, за вибір та відмову.

– Ага. Та що ти міг зробити, еге ж?

Це було найближче до прощання, наскільки вони спромоглися. Міллер розірвав з’єднання, відкрив теку зі скриптом від Наомі і запустив його. Копирсаючись, він знову увімкнув трансляцію з Ероса.

Тихий шерхіт, неначе пальцями рук вести по нескінченному аркушу паперу. Джо увімкнув ліхтарі на візку, і темний вхід на станцію заграв сірим індустріальним кольором. По кутках розбіглися тіні. Його уявна Жулі стояла у плямі світла, наче вузький промінь прожектора підсвічував її і одночасно конструкції позаду неї – відбитки давньої мрії, що майже добігла кінця.

Він відпустив гальма, наліг і зайшов у Ерос востаннє.

РОЗДІЛ 51. Голден

Голден знав, що людина може витримувати екстремально-високі сили g, але на коротких відрізках часу. З відповідними системами безпеки професійні паливоди витримували удари силою більше 25 g і виживали.