Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі
– «Росінант», я не вважаю, що ви…
Голден перебрав на себе контроль за корабельними системами наведення і почав підсвічувати корвет лазером наведення.
– Дозвольте мені пояснити, що тут відбувається, – сказав він. – Просто зараз ви дивитесь на екрани і бачите там те, що виглядає як криво зліплений газовоз, що цілком співпадає з висновками вашого софта для розпізнавання. Але раптом, тобто ось зараз, він підсвічує вас найсучаснішою системою наведення і утриманні цілей.
– Ми не…
– Не обманюйте. Я знаю, що зараз відбувається. Тож пропоную угоду. Як би він не виглядав, але мій корабель новіший, швидший, вправніший і краще озброєний за ваш. Єдиний шлях довести – відкрити вогонь, але я сподіваюсь, до цього не дійде.
– Ви погрожуєте мені, «Росінант»? – з недовірою та пихою промовив молодий голос у Джимових навушниках.
– Вам? Ні, – відповів Голден, – я погрожую великому, товстому, повільному і неозброєному кораблю, який ви маєте захищати. Ви продовжуєте йти на Ерос, а я в нього всаджу все, що маю. Я гарантую, що ми знесемо цю літаючу лабораторію з неба. Звісно, ви можете вразити нас, поки ми це робитимемо, але в такому разі ваша місія все одно провалиться, вірно?
На лінії знову стало тихо. Лише шипіння фонового випромінювання вказувало на те, що зв’язок живий.
Відповідь надійшла по системі гучного зв’язку.
Алекс сказав:
– Вони зупиняються, капітане. Вони щойно почали гальмувати. Системи відслідковування запевняють, що вони зупиняться за два мільйони кілометрів. Бажаєте, аби я йшов їм назустріч?
– Ні, поверни нас на стаціонарну позицію над Еросом.
– Прийнято.
– Наомі, – Голден розвернув до неї своє крісло, – вони ще щось роблять?
– Нічого такого, що було б помітно крізь хмару вихлопу. Але вони можуть відправляти повідомлення вузьким променем, а ми про це ніколи не дізнаємось, – відповіла старпом.
Джим вимкнув гучний зв’язок. Хвилину чухав голову, потім від’єднав ремені.
– Ну поки що ми їх зупинили. Я віділлю, а потім візьму щось попити. Тобі щось узяти?
***
– А він не був неправим, знаєш, – мовила Наомі пізніше тієї ночі.
Голден плавав при нульовій гравітації по містку, його пост у футі позаду. Він вимкнув освітлення палуби, і відсік залило мороком, як при місячній ночі. Алекс і Амос спали двома палубами нижче. З таким самим успіхом вони могли хропти за два мільйони світлових років. Наомі плавала за два метри біля свого посту, її розпущене волосся дрейфувало біля неї чорною хмарою.
Панель підсвічувала її профіль: високий лоб, плаский ніс, великі губи. Він міг би сказати, що її очі закриті. Він відчував, що вони могли б бути єдиними людьми у всесвіті.
– Хто не неправий? – запитав він, аби щось сказати.
– Міллер, – відповіла вона так, начебто це був звичний предмет обговорення.
– Я не розумію, про що ти.
Наомі засміялася, тоді різким рухом розвернулася так, аби бути лицем до лиця з Джимом. Тепер її очі були відкритими, але тьмяне світло панелі позад неї робило їх схожими на два темні басейни.
– Я думала про Міллера, – відповіла вона, – я кепсько з ним повелася на Тихо. Ігнорувала, тому що ти гнівався. Я винна йому щось краще.
– Чому?
– Він врятував твоє життя на Еросі.
Джим фиркнув, та вона вела далі:
– Коли ти служив на флоті, що ти мав робити, якщо хтось на борту сходив з глузду? Коли його дії представляли небезпеку для всіх?
Думаючи, що вона каже про Міллера, Джим відповів:
– Ту людину варто ізолювати і перемістити з корабля, позаяк вона ставить під загрозу команду і судно. Але Фред не…
Наомі його обірвала:
– А під час війни? В розпал бою?
– Якщо його неможливо ізолювати, вахтовий офіцер має обов’язок захищати корабель і команду у будь-який спосіб.
– Навіть застрелити його?
– Якщо це єдиний шлях зупинити, – відповів Голден, – то звісно, так. Але це можливо лише в найстресовіших ситуаціях.
Наомі кивнула рукою, легко закрутивши своє тіло в протилежний бік. Потім зупинила рух одним несвідомим жестом. Джим був вправним при нульовому тяжінні, але настільки вправним йому не стати ніколи.
– Пояс – це мережа, – промовила жінка, – це як один великий розподілений корабель. У нас є підрозділи, які виробляють кисень, чи воду, чи енергію, чи конструкції та матеріали. Ці підрозділи відділені один від одного мільйонами кілометрів космосу, але це жодним чином не робить їх менш поєднаними.
– Я бачу, куди ти ведеш, – відповів Джим зітхаючи. – Дрезден був навіженим на судні, Міллер його застрелив, аби убезпечити всіх нас. Цю промову він задвинув мені ще на Тихо. Але я не купився.
– Чому?
– Тому що Дрезден не був прямою загрозою. Він був лише маленьким злим людцем у дорогому костюмі. У нього в руці не було ані пістолета, ані пальця на кнопці бомби. І я ніколи не довірятиму людині, яка вірить у своє право страчувати інших.
Голден поставив ногу на переборку і відштовхнувся достатньо сильно, аби підлетіти на пару футів ближче до Наомі, ближче, аби бачити її очі, бачити її реакцію на його слова.
– Якщо цей науковий корабель знову почне рухатись до Ероса, я вистрелю в нього усі торпеди, що в нас лишились, і буду запевняти себе, що це для захисту Сонячної системи від того, що на станції. Але я не хочу відкривати вогонь по ньому зараз, від думки, що він може вирішити сунутись до Ероса – бо це вбивство. Що Міллер зробив – теж було вбивством.
Наомі посміхнулась йому, тоді ухопила його за льотний костюм і притягнула до себе досить близько для поцілунку.
– Ти міг би бути найкращою людиною, яку я знала. Але ти тотально не згоден іти на компроміси щодо власної правоти. І саме тому ти ненавидиш Міллера.
– Я так роблю?
– Атож, – відповіла Наґата, – він теж абсолютно безкомпромісний, та має інакші ідеї, як все влаштовано. Ти це ненавидиш. Для Міллера Дрезден був активною загрозою кораблю. Кожна секунда його
