Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі
Жулі сиділа у просторі перед його очима з підібганими під себе ногами. Вона була красунею. Вона була схожа на Фреда, на Голдена і на Гейвлока. Хтось, хто народжений у колодязі гравітації, хто пристав до Поясу за власним бажанням. Вона померла за власним бажанням. Вона прийшла по допомогу і занапастила Ерос. Якби ж вона лишилася там, на тому кораблі-привиді…
Дівчина підняла голову, її волосся закручувалося по вектору гравітації. В очах стояло запитання. Звісно, вона була права. Це б просто пригальмувало хід подій, але не зупинило їх. «Протоґен» з Дрезденом відшукали б її просто інтуїтивно. Мали б відшукати. Або повернутися і викопати свіжий зразок. Нічого б їх не зупинило.
І він осягнув, осягнув наче сам про себе, що Жулі була не такою, як інші. Що вона розуміла Пояс і його жителів, розуміла необхідність тиску. Якщо не для зірок, то для чогось подібного. Розкіш, яка їй доступна, була чимось, що Міллер ніколи не пробував і ніколи не мав змогу спробувати. Але вона все рівно відвернулася. Вона прийшла сюди і лишалася навіть тоді, коли вони мали продати її пінас. Її дитинство. Її гордість.
Ось чому він її кохав.
Коли керівник підрозділу безпеки дійшов до доків, стало зрозуміло, що щось трапилося. Це читалося в манері докерів триматися, в їхніх поглядах: вони були звеселені і задоволені. Міллер зареєструвався і пробрався через незручний, вузький, мов торпедний апарат, шлюз, що його виробляли «Оджино-Гауч» сімдесят років тому, до тісного кубрику «Толбота Лідса». Було схоже, що залізяку зварили з двох менших кораблів, абсолютно не турбуючись про дизайн. Протиперевантажувальні крісла були встановлені по троє. У повітрі ширяли аромати старого поту і розпеченого металу. Хтось курив траву настільки недавно, що фільтри ще не встигли поглинути дим. Там стовбичив Діоґо і ще чоловік шість. Всі у різному однострої, але з однаковими нарукавними пов’язками АЗП.
– Ой, Пампа! Зайняв тобі краще місце.
– Дякую, дякую. Дуже дякую, – відповів детектив.
Тринадцять днів. Йому потрібно ділити цей малий простір тринадцять днів з командою руйнівника. Тринадцять днів втиснутим у ці крісла, з мегатоннами розщепних мін у трюмі. Інші все ще посміхалися. Міллер прив’язався до збереженого Діоґо крісла і вказав на інших підборіддям:
– У когось день народження?
Діоґо складно розвів руками.
– Тоді чого всі в такому охуєнному настрої? – запитав командир дещо різкіше, аніж планував.
Діоґо не винуватив його. Він посміхався своїми величезними біло-червоними зубами.
– Ауді-ніхт?
– Ні, я не чув, інакше б не питав.
– Марс вчинив вірно, – пояснив Діоґо, – прийняв трансляцію з Ероса, склав один і один і…
Парубок вдарив кулаком по відкритій долоні. Джо намагався допетрати, що ж він має на увазі. Вони атакували Ерос? Вони захопили «Протоґен»?
Ах. «Протоґен». «Протоґен» і Марс. Міллер кивнув.
– Наукова станція Феб, – сказав командир, – Марс її закрив на карантин.
– Та яке там, всраку, Пампа. Простерилізував її, значить. Нема вже супутника. Стільки атомних ракет направили, що на субатомний пил роздробили.
Краще так би й було, міркував Міллер. Це не дуже великий супутник. Якщо Марс справді все зруйнував і хоч краплина протомолекули залишилася на уламку…
– Ту сабез23? Вдалося! Вони тепер на нашому боці. Коаліція Марс-АЗП.
– Ти насправді так не вважаєш, – відреагував детектив.
– Та… – Діоґо тішив себе, приймаючий той факт, що ця прозора надія – найкраще, що в них є, хоча може бути й фальшивою. – Мріяти не боляче, ке но24?
– Але ж ти не вважаєш так? – повторив Джо і ліг на спину.
Перевантажувальний гель був занадто жорстким, аби вигнутися під вагою тіла при третині вазі, але все одно був комфортним. Він перевірив новини на терміналі, і таки да, хтось у марсіянському флоті прийняв рішення. Знадобилося чимало боєприпасів, надто в розпал гарячої фази війни, але вони пішли на це. У Сатурна стало на один місяць менше, і на одне ще не сформоване, ледь помітне нитчасте кільце більше – це якщо матерії після вибуху вистачить на його формування. Для нетренованого ока Міллера все виглядало так, наче вибух був спрямований на те, аби скинути уламки в захисну та нищівну гравітацію газового гіганта.
Було б нерозумно вважати, що уряд Червоної Планети не бажав отримати зразок протомолекули. Наївно вдавати, що організація такого масштабу і заплутаності була одностайною хоч у чомусь, не кажучи вже про річ настільки небезпечну і трансформуючу.
Але… була.
Можливо, самого факту, що хтось на іншому військово-політичному полюсі помітив ті самі докази, що й вони, і прийшов до тих самих висновків, було досить. Можливо, це лишало простір для надії. Він перемкнув термінал на стрім з Ероса. Сильний, переривчастий звук пробивався крізь каскад шумів. Голоси наростали, спадали і наростали знову.
Потоки даних зливалися одне в одне, і сервери з розпізнавання паттернів працювали з перевантаженням, намагаючись відшукати сенс у результуючій каші. Жулі взяла його за руку, і сон був настільки реалістичним, що він удавав, що відчуває її дотик.
Ти мій, сказала вона.
Як тільки це все закінчиться, подумав детектив. Реально, він не поспішав ставити останню крапку в справі. Спершу знайти Жулі, потім помститися за неї і тепер знищити проект, який забрав її життя. Але коли це звершиться, він може бути вільним.
Йому залишилось зробити останнє.
За двадцять хвилин прозвучав клаксон. За тридцять секунд двигуни фицнули, втискуючи його в захисний гель зі значним, до болі в кістках, прискоренням на цілих тринадцять днів. Лише раз на чотири години зменшуючи його до одного g для справляння біологічних потреб. Коли вони долетять, то недотренована команда майстрів на всі руки налаштує ядерні міни і, якщо руки схиблять, то їх буде анігільовано.
Менш із тим: поряд буде Жулі. Не справді, але буде.
Мріяти не боляче.
РОЗДІЛ 47. Голден
Навіть целюлозний смак відновленої, штучної яєчні не міг перебити тепле самозаспокоєння капітана. Він наминав псевдояйця, намагаючись не посміхатися. Зліва по круглому столі Амос молотив аж облизувався. Справа Алекс возив по тарілці кусеник яєчні таким само фейковим, як і вона, тостом. Навпроти Наомі сьорбала
