Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі
Слухаючи «Радіо «Вільний Ерос»», як він називав трансляцію з зараженої станції, детектив міркувував, чи не був занадто суворий до старої Жили. Зойки, перехресна балачка, потік пустого етеру, підкреслений голосами, звучав жаско і привабливо. Як і потік пошкоджених даних, це була музика зламаності.
...аскуігаре іль пас е че поссано сентірсі мегліо…
…жа мін а ноусіват куоллейста я халментаа кохтало пакоттаа хвилин я сі сконі…
…роби що маєш…
Він слухав потік годинами, вихоплюючи голоси. Одного разу цілий шмат було зібгано, пошкоджено на початку і в кінці, мов якесь залізяччя працювало на межі виходу з ладу. Лиш після закінчення Міллер подумав, що періоди тиші були азбукою Морзе. Він обперся на переборку, неосяжна маса «Нову» височіла над ним. Корабель лиш наполовину був готовий, а його вже обрали для заклання. Жулі сиділа поруч, піднявши очі вгору: волосся плавало навколо обличчя, а очі не втомлювались посміхатися. Які б з витребеньок уяви не утримували Жулі Андромеду Мао від появи у вигляді трупа, він був їм щиро вдячний.
– Але щось у цьому було, еге ж? промовляла вона. – Літати у вакуумі без скафандра. Спати сотні років і прокинутися в променях іншого сонця.
– Я застрелив того вилупка не досить швидко, – вголос промовив Джо.
Він міг дати нам зірки.
Втрутився новий голос. Людський, що трясся від люті:
– Антихрист!
Міллер кліпнув, повертаючись до реальності, і вимкнув стрім з Ероса. Транспорт з бранцями поволеньки повз доком; до його вертикальних підпірок було прив’язано півтора десятки мормонів. Один з них – молодик із пом’ятим обличчям і ненавистю в очах. Він витріщився на Міллера.
– Ти Антихрист! Ти мерзенна подоба людини! Бог про тебе знає! Він запам’ятав тебе!
Коли він проминав детектива, той торкнувся криси капелюха:
– Зіркам краще бути без нас, – сказав він так тихо, аби тільки Жулі почула.
* * *
Десяток буксирів підлетіло до «Нову», павутина тросів з нанотрубок була непомітна з такої відстані. Джо завважив, як величезний монстр, така ж частина станції Тихо, як переборка або повітря, зсунувся зі свого місця і почав рухатися. Дюзи буксирів освітили інтер’єр станції, мигтіли в ідеальній хореографії обов’язкових різдвяних вогників, і ледь-ледь чутне дрижання відчувалося крізь сталеві кістки Тихо. Через вісім годин «Нову» буде на безпечній дистанції і зможе увімкнути свої величезні двигуни без того, аби пошкодити станцію вихлопом. Для досягнення Ероса йому знадобиться більше двох тижнів.
Міллеру тре було вбити ще вісімдесят годин.
– Ой, Пампа! – звернувся Діоґо. – Зроблено-зроблено?
– Ага, – позіхнув той. – Я готовий. Збирай усіх.
Парубок посміхнувся. За години відрядження на «Нуво» він начепив на три з чотирьох передніх зубів червоні пластикові прикраси. Без сумніву, серед молодіжної культури на Тихо вони мали глибокий сенс і демонстрували виражену відвагу, можливо, сексуальну. Міллер відчув хвилинку полегшення від того, що вже не ночував у Діоґовому ліжку.
Тепер, коли він командував безпековими операціями АЗП, іррегулярна природа групи була зрозуміла, як ніколи до того. Був час, коли він вважав, що ця організація здатна дати чосу Землі або Марсу, якщо дійде до відкритої війни. Звісно, грошей і ресурсів у них виявилось більше, аніж він думав. У них є Фред Джонсон. Тепер у них є Церера, принаймні доти, поки її можна утримувати. Вони штурмували станцію Тот і перемогли.
Поки що ті самі хлопці, які ходили на абордаж, відпрацьовують контроль натовпу на «Нову», і більш ніж половина з них буде в команді корабля-руйнівника, коли той покине Ерос. Це були речі, які Гейвлоку ніколи не зрозуміти. Коли вже на те пішло, то й Голдену ніколи не зрозуміти. Можливо, ніхто з тих, хто жив з впевненістю і підтримкою природної атмосфери, не зможе повністю осягнути потужність і крихкість соціуму, заснованого на потребі робити те, що він має робити, на потребі стати швидкими і гнучкими, як АЗП. На потребі стати виразнішими.
Якщо Джонсону не вдасться вибудувати мирний договір, Асоціація Зовнішніх Планет ніколи не виграє проти дисципліни і згуртованості флотів планет внутрішніх. Але й не програє ніколи. Війна без кінця.
То що ж тоді зветься історією, якщо не це?
І чи можуть зірки змінити будь-що?
Повернувшись до своїх апартаментів, він зі свого терміналу надіслав запит на з’єднання. Фред з’явився на екрані втомленим, але зібраним.
– Міллере, – привітався той.
– Ми готові діяти, як буде готовий наказ.
– Саме завантажують, – відповів Фред, – розщепних матеріалів досить, аби зробити поверхню Ероса недосяжною для висадки на роки. Будьте обачними з ними. Якщо хтось із ваших хлопців піде покурити у непідходящому місці, ми вже не встигнемо замінити заряд. Не «всі ви будете мертві». Зброя важлива, а не люди.
– Ага, я пригляну, – відповів Джо.
– «Росінант» уже в дорозі.
Це не те що було необхідно знати Міллеру, тож мала бути якась інша причина, згідно якої Фред це згадав мимохідь. Його обережний нейтральний тон зробив слова схожими на звинувачення. Єдиний контрольований зразок протомолекули покинув сферу Фредового впливу.
– Ми скоро відчалюємо, аби зустрітися з ним. Через певний час ми утримуватимемо будь-кого від посадки на Ерос. Не проблема.
На маленькому екрані було важко зрозуміти, наскільки щирою є посмішка Джонсона.
– Я сподіваюсь, ваші друзі справді вдатні до цього, – мовив генерал.
Міллера охопило дивне почуття. Якась пустка одразу за грудиною.
– Вони не мої друзі, – відповів він, намагаючись триматися звичайного голосу.
– Ні?
– У мене в принципі нема друзів. Просто в мене багато колишніх колег.
– Ви занадто довіряєте Голдену, – мовив Фред з питанням у голосі. Ну щонайменше з викликом.
Джо посміхнувся, розуміючи, що співбесідник не впевнений у його словах.
– Питання не в довірі, а в здоровому глузді.
Джонсон викашляв сміх.
– І ось чому у вас немає друзів, друже.
– Частково, так.
Більше не було про що розмовляти. Міллер обірвав зв’язок. Все одно вже майже прийшов додому.
Власне, нічого особливого там не було. Куб без розпізнавальних ознак, навіть з меншою особистістю, аніж його діра там,
