Українська література » 🎭 Драматургія » Радіоп'єси - Інгеборг Бахман

Радіоп'єси - Інгеборг Бахман

Читаємо онлайн Радіоп'єси - Інгеборг Бахман
class="p1">Жодна з осіб не має декламувати, чи надавати текстові не притаманної йому таємничості.

ОПОВІДАЧ Він справді розповідає, зовсім просто, деколи лише відсторонено переказує події; там, де стає небайдужим (посилається на себе або покликається на власний досвід), то робить це надзвичайно стримано. Там, де він говорить про місіс Браун або про інших осіб, його тон має бути трохи іронічним, або, ще краще: тут мусить створюватися враження легкої іронії, притаманної самому текстові. Останні фрази, історію цикад, слід вимовляти зовсім просто — «так було воно, і не інакше» — з анонімною простотою легенди.

АНТОНІО На мою гадку, «Так», яке вимовляє Антоніо, дуже нюансоване, від знудженого до заспаного, від непевного до смиренного — у кожному разі, я не знаю, чи мало б той самий ефект звикле «Так». Кожна сцена з Антоніо розпочинається зовсім звичайно. Потім звучить музика. Сцена повторюється спочатку (тобто текст знову проказується до слів: «Гаразд, Антоніо»). Хоча ця сцена й повинна мати особливий характер, відрізнятися від реалістичного початку, так, мовби все, що говориться, відбувається «поміж іншим», вона не має набувати «ірреального» відтінку, бо йдеться про висловлення конкретних бажань. Я уявляю собі ці сцени надзвичайно інтимними, голоси звучать дуже зблизька, так, ніби хтось промовляє щось іншому до вуха.

В останній сцені з Антоніо, де він, розмовляючи з Бенедиктом, знову повторює своє «Так», інтонація вислову стає звичайною. Це вже не «сцена бажання».

РОБІНЗОН Говорить нерішуче, знехотя. Тип людини, яка розмовляє неохоче, однак радіє, коли може поговорити.

ПОЛОНЕНИЙ Змінює серйозність на іронію. Він єдиний, хто стає деколи надто «голосним», активним, навіть театральним, особливо тоді, коли говорить про ніч на острові. Він абсолютно «вільний» у всьому, що каже, він «висловлює» все, бо йому нічого втрачати.

МІСТЕР БРАУН Неквапливий голос старшого чоловіка; говорить, подекуди «переводячи дух».

МІСІС БРАУН голос молодої дами, дещо хрипкий.

ПРИНЦ АЛІ Молодий голос.

ЖАНЕТ Уже немолода, голос неприродний, стилізований.

САЛЬВАТОРЕ Хоча в сцені з Антоніо він нетверезий, однак говорить так, мов п’яний у момент просвітління.

СТЕФАНО Цю роль мусить виконувати, за можливістю, не дитина, а молодий актор, у якого юний голос, бо Стефано не має видаватися ні «милим», ні зворушливим. Усе, що він говорить, звучить дзвінко, переконливо, навіть наївно, однак не дитинно. Він прекрасно знає, що каже.

БЕНЕДИКТ Уже немолодий, трохи веселий, трохи сумний, тобто мудрий і дуже людяний. Та й Антоніо він так, як інші, не дуже потребує у ролі партнера — у нього абсолютно нормальне дружнє ставлення до хлопця.

Цикади

Оскільки п’єса майже не засвідчує послідовного хронологічного перебігу подій, тоді, коли звучить музика, більше не має бути переходів — тобто цю музику не треба використовувати як місток, вона має проходити крізь текст або супроводжувати його. Музику чутно лише тоді, коли вона послідовно замінює текст, тобто тоді, коли оповідач називає її, або коли вона перериває сцени з Антоніо, які розпочинаються потім знову.

ОПОВІДАЧ Звучить музика, яку ми вже чули колись. Однак це далеко в минулому. Я не знаю, коли й де це було. Музика без мелодії, її не виконують ні на флейті, ні на дримбі. Вона залунала із землі влітку, коли сонце стояло несамовито високо, а полудень вийшов зі своєї абстрактності й увійшов у час. Вона залунала з чагарників і дерев. Уяви собі розпечені, стрімкі звуки, уривчасто виконані смичком на напнутих струнах повітря, або ж звуки, які вириваються з пересохлих горлянок — на гадку мав би прийти нелюдський, шалений, несамовитий спів[11]. Однак я не можу згадати. І ти не зможеш. Або, якщо так, то скажи, коли ж це було! Коли й де?

Музика зазвучала і стала несамовитою, мов біль. І вона затихає, мов біль; стає легше, коли її більше не чути.

ОПОВІДАЧ Ми чуємо музику знову на острові. Це невеликий острів. Щодня опівдні до порту прибуває корабель, на якому повертаються люди, що напередодні їздили до найближчого великого міста на суходолі. Сьогодні на цьому кораблі стоять біля парапету кілька молодих хлопців, які восени мають іти до війська. Лікар їх визнав придатними; та й справді, вони засмаглі й здорові, їх охоче візьмуть до будь-якої роботи. Вони перехиляються через парапет і плюють у воду, а найменший із них плює найдалі. На лавці, яка проходить уздовж корми, простягнулася і селянка, яка відвідувала в місті свою родину. Вона лежить обличчям до спинки лавки. Чорне лахміття, нап’яте на неї, задерлося аж до колін, і видно її голі ноги, шкіру, вкриту плямами й подряпинами, так, ніби вона продиралася крізь ожину. Вона спить, бо тут її нічого вже не цікавить. Тут завжди те саме небо й те саме море. Власник єдиного готелю, якому в невеликому портовому містечку немає жодної конкуренції, грає в карти з обома карабінерами, які виконуватимуть на острові свої обов’язки. Королі й дами, валети й тузи ляскають об лавку, і три напружені обличчя вилискують потом; його обтирають рукавом сорочки.

Однак чому я говорю про цих людей? Я ж їх не знаю. І більшість пасажирів на кораблі — чужинці, їхні обличчя позначені штемпелями переходу багатьох кордонів. Вони прибули сюди з усього світу. І, все ж таки, я їх знаю.

Бо це — усе ті ж потерпілі кораблетрощ, які на островах шукають притулку.

Дехто може мені заперечити: вони прибувають на білому, обвішаному барвистими вимпелами кораблі; у їхніх руках — великі, повні валізи; у них непокриті голови, на шиях — різнобарвні хустки, які майорять на вітрі, а на ногах — легкі сандалі. Та я заперечу: з їхнього вигляду не помітиш, що вони вже знесилені, та, коли ніхто на них не дивитиметься, вони опустяться на березі на коліна, щоб, заплющивши очі, дякувати Богові за свій чудесний рятунок.

Ніхто з них не знає про острів, який вони вважають шматком землі вищого ладу; вони оглядаються на континент, на цю сіру смужку, приклеєну до горизонту, від якої врятувалися втечею, і дякують Богові за те, що він поклав поміж ними і суходолом море. З квитком і паспортом у кишені, з малими чи великими грішми на найближчий час, вони досягають своєї мети, переповнені недовірою до таких, як вони самі. Тому ніхто ні з ким не говорить. Але згодом це має змінитися — у «прийдешньому часі», як вони думають. Тоді вони перебуватимуть тут, розсіяні по всьому острову, і намагатимуться розпочати

Відгуки про книгу Радіоп'єси - Інгеборг Бахман (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: