Посттравматична рапсодія - Дмитро Олександрович Корчинський

Annotation

П’єса «Посттравматична рапсодія» побачила світ у 2016-у році. Тоді ж з’явилася ідея екранізації. У 2017-у п’єса була поставлена на сцені і з успіхом пройшла у Києві, Маріуполі, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Коломиї. Головний герой п’єси «Посттравматична рапсодія» - воїн-доброволець. Під час контузії на полі бою він потрапляє у вир драматичних подій часів від Київської Русі до сьогодення.

Дмитро Корчинський

СЦЕНА 1

СЦЕНА 2

СЦЕНА 3

СЦЕНА 4

СЦЕНА 5

СЦЕНА 6

СЦЕНА 7

СЦЕНА 8

Дмитро Корчинський

«ПОСТТРАВМАТИЧНА РАПСОДІЯ»

(за суттєвими й цінними порадами В. Артеменка)

П’єса у 8-х сценах

СЦЕНА 1

(Вибух)

Сашко:

Живий іще? 120 міліметрів. Міна. Ненадійне укриття.

Смерть ненадійна теж – полон, як схибить тля стара.

Москаль зайшов зі Сходу і не зник "немов роса на сонці".

Ми - у ганьбі оточення - і штаб, і добровольці -

Все угруповання, що брало Іловайськ - шкода зусиль і крові

Запілля неприкрите, розвідка нездала, плани помилкові...

Дай, Боже, вирватись! І я не припиню свою війну ніколи.

Згорять, мов їхня нафта. На москву

Летітимуть ракети, не прокльони.

(Ще вибух, трохи подалі)

Куди повзти? На Захід, в напрямку колиски

Цивілізації, де сплесками краси

Медитеранія виблискує?..

Де навіть війни - хвилі проти скель,

А не болота крові.

Де воржнеча - диспут, максимум дуель,

І вороги чудові.

А ви, мої брати, і ті, хто здався,

Хто вибрав кулю, або обраний,

Уламком під бронежилет, хто не лишив

Позицій без наказу, який не надійде,

Ті, хто поранені і знають, що вмирають,

Що їх не винесуть загиблі санітари,

І ті, хто проривається і виживе,

Хто проривається і ляже,

Хто плаче, хто ричить, хто молиться,

І хто рахує рештки

Боєкомплекту для нічного бою,

Щоб залишити слово за собою -

Хто захищають Батьківщину, ви і є

Ця Україна мертва і воскресла,

Що проросте крізь ту, яка згниє

Крізь ваші трупи, через ваші чресла.

(З лісопосадки заходить в ярок, щоб відхекатися. Там наштовхується на Всеволода, який лежить, а тоді намагається схопитися, але сідає, слабий від рани. З плеча стирчить уламок стріли. Виставляє вперед меча. Сашко цілиться в нього автоматом.)

Сашко:

Ти хто? З якого цирку вшився? Чи хтось поруч є ще?

Всеволод:

Я Всеволод, син Ізяслава, ми з роду князів турівських, бачиш, чоловіче, зранено мене безбожними моавитянами, а мої всі вбиті. А ти хто ж, - волох генуйський?

(Дивиться на кевларову каску та бронежилет Сашка. Сашко своєю чергою не може нічого второпати й наважитися вистрілити.)

Всеволод:

Начувайся! Хтось іде! Це моавитяни чи підлі бродники... допоможи мені стати на ноги, волоше, волію прийняти смерть стоячи.

(Тепер і Сашко чує звук, який не може одразу розпізнати. Присідає за деревце й цілиться в напрямку звідки щось наближається. Крізь кущі виїздить монгол на низенькій конячці, на ньому гостроверхий шолом, наручі, від нього тхне. Поруч пішки, захекані, два бородані зі щитами й списами, тягнуть за собою верблюда навантаженого трофеями. Монгол бачить Сашка та Всеволода й натягає лука. Сашко стріляє чергою в нього й ближчого до нього бороданя. Вони падають, конячка відстрибує вбік й відбігає. Падає з переляку й другий бородань, в якого Сашко не стріляв. Верблюд реве й сідає. Сашко вилазить на край порослого кущами яру, аби роздивитися й зі здивуванням не бачить ні лісопосадки, якою прокрадався сюди, ні соняшникового поля, лише степ з випаленою сонцем травою і групу вершників далеко на обрії.)

Сашко:

Отакої! Тут не те, що єдності місця й часу нема, але й єдності жанру! Я гадав, що беру участь у високій трагедії, а став персонажем анекдоту. Це сум'яття можна літурознавчо виправдати лише посттравматичним синдромом, результатом контузії, або всмерть обридлим постмодернізмом, - за саме слово в доброму товаристві б'ють морду. Таку сюжетну млявість можливо компенсувати хіба що якістю діалогів.

(Вертається до Всеволода й бороданя біля трупів, який все ще не наважується поворухнутися.)

Сашко (до бороданя):

А ти хто?

Всеволод:

Це бродник, огидний іуда, убий його!

Сашко (до Всеволода):

Це для тебе він просто іуда, а для мене артефакт, науково не менш цінний за першовзірець. (до бороданя): Ім'я, звання, підрозділ, посада, місце постійної дислокації, археологічна культура до якої приписаний?

(Б'є по голові кольбою.)

Бородань:

Я - Кіргій, нє бєй, боярін!

Сашко:

І хто твій командир, Кіргіє?

Бородань:

Нє понімаю, боярін.

(Сашко знову б'є кольбою.)

Сашко:

СтаршОй, хто?

Бородань:

Ми - люді Плоскініни, боярін, служим большим господам Джебе і Субедею.

Сашко:

І навіщо ти, Кіргій, образив мого друга Всеволода? Адже він, за всіма ознаками, персонаж позитивний, можливо, навіть, не епізодичний, мій славний предок, судячи з поховального інвентаря при ньому - оцієї гривні на шиї й меча київського типу.

Бородань:

Патамушта оні, боярін, нє захотєлі поклоніца большим господам Восхода, коториє всєх побєдят і всю добичю пєрєщітивают і дєлят. А зачєм оні за Юрія Кончаковича заступіліся? А половєц кожний как хощеть так і жівє, а в большого господіна Джебе всьо перещітано, а половці на колєна нє ставалі, а князья с німі і Русь, а там нішто нє пєрєщітано. І большиє господа Джебе і Субедей всєх побєдіша і убіша, а ми їм путь показиваєши.

Всеволод:

Убий його! Мугир і поклоняється козлу.

Найгірше зло - є той, хто служить злу.

Три дні ми боронилися на березі коли,

Тікали половці та західні князі,

Але Мстислав Романович,

Андрій і Олександр з Дубровиць

І ми з дружинами поклали безліч ворогів

Ми встигли укріпитися, клялися не здаватись,

КлялИ ростовських, суздальських іуд,

Які на боці тьми, що зветься Гедеон

З глибин азійських насувається і прагне

Занапастити землю всю від Сходу до Єфрату,

Від Тигру до Понтиди, все, крім ефіопів...

На третій день моаветянські орди

Знесилилися лити кров свою і нашу,

Ми мили рани ми не вірили у тишу

Все стало. Став Мстислав сміливий, гордий

І галицькі вигОнці і куряни,

Путівльці добрі - всі загиблі нині

Бо хресному цілунку вірили Плоскині -

Посла моаветян. Він обіцяв