Книжконюх. Дарвін - Тьєррі Дебру

Тьєррі Дебру

Книжконюх. Дарвін

Книжконюх

Дійові особи

ТЕО, старий чоловік

АВА, юнка

ВІКТОР, чоловік непевного віку

Обстава: закуток величезної книгозбірні

Моєму татові, що в будні дні гарував,

а у вихідні — колекціонував

Хто з нас ніколи не нюхав книжку?

Коріння п’єси «Книжконюх» — саме тут, у цьому запахові, пов’язаному зі спогадами про дитинство.

Мій тато — у будні дні він, мов віл, гарував, а у вихідні колекціонував — часто водив мене по букіністах столиці. Я по кілька годин проводив серед ароматів старих книжок — і був від цього в захопленні.

Чи існує тісний зв’язок між змістом книжки та її духом?

«Ні!» — буде категорична відповідь тих, кого лякає туманна царина уяви.

Або — «Авжеж!» — радісно ствердять інші, і серед них буду я.

«Книжконюх» — це фантастичний твір — а мій тато найбільше любив саме таку літературу.

Тут на кожній сторінці також є «тато». Такий незграбний у своїх сплесках ніжності — однак, завдяки пахощам книжок, я можу дотягнутись до нього і зрозуміти.

Ми полюємо на одному полі. Я збирав колись комікси про Боба Морана, а він — усе, певною мірою пов’язане із зірками, життям у всесвіті, незбагненними таємницями...

Одна ворожка навіщувала татові долю моряка і смерть у відкритому морі. А він став фарбарем і помер від серцевого нападу у кількох сотнях метрів від вокзалу, розписаного Полем Дельво, що впродовж багатьох років був нашим сусідом.

Мені тоді було двадцять два роки.

Ми часто говорили про смерть. Тато сміявся і жартував, що того дня, коли смерть прийде, він спробує подати мені знак, перш ніж піднятися до зірок. «Смикну тебе за ногу», — так казав він.

Одного нещасливого дня тато згас — і я взяв великий білий аркуш та розрізав його на десятки маленьких клаптів. На кожному папірці я написав «ні» і лише на одному позначив «так». Потім зім’яв папірці і поклав купкою перед собою.

Я здивувався, коли почув власний голос — такий урочистий і водночас ламкий, як це зазвичай буває у дні жалоби: «Тату, якщо хочеш подати знак, то зараз якраз є нагода. Зроби так, аби я вийняв отой єдиний папірець». І щоби надати вчинкові більше серйозності, я схилився чолом на купку. Зосередився на кілька секунд — і підняв голову. І саме тієї миті помітив, що один із папірців приклеївся до чола. Папірець упав. Я тремтячими руками розгорнув його і прочитав саме те слово, на яке чекав: «ТАК!»

Я ніколи не сприймав це за сигнал чогось — радше за переморгування двох закоханих у фантастичну літературу чоловіків.

«Книжконюх» — це наше переморгування, яке триває і досі.

1.

ТЕО: Сподіваюсь, алергії у вас немає.

АВА: Алергії? А що?

ТЕО: Бо якщо є, то краще відмовитися відразу. Довго не протримаєтесь. Книжки — ще ті вередухи, а пил, який панує на цих полицях, не терпить ані найменшого прояву слабини. Ті, хто приходили сюди до вас, не витримували і трьох днів. Уявляєте? Лише три дні!

АВА: Тож я не перша?

ТЕО: Та ви, певно, жартуєте! Це оголошення я дав так давно! Жодного разу ніхто не впорався... Авжеж, робота ця непроста, я згоден, одначе ж оплата, яку пропоную, також чималенька — хіба це не так? Отож, юна пані, перед вами — найвизначніше з сущих зібрання книжок. Жодна книгозбірня у світі не може похвалитися такою кількістю томів. І ця зала — найменша! Згодом я покажу вам і решту. Дивовижний лабіринт, де із шедеврами сусідують грошові історійки для дурних дівчисьок. Відчуваєте запах пожовклих сторінок? О, якби ми познайомилися тоді, коли я ще не страждав через оцей дурнуватий хронічний нежить, що забив мені ніздрі! Ви вказали б на будь-яку книжку, і я із заплющеними очима, лише за запахом вгадав би назву, автора, рік видання і решту вихідних даних. Не вірите, га?

АВА: Та вірю, чому ж...

ТЕО: Ні, бачу — не вірите. Тож візьміть томик. Будь-який. Навмання. Так... А тепер понюхайте. Чим пахне?

АВА: О Господи... та... ніби нічим...

ТЕО: Та ну ж бо, зосередьтесь! Книжки — вони як вино. Глибше вдихніть — і вам відкриється стільки таємниць! Тож — нюхайте, пані!

АВА: Я...

ТЕО: Так?..

АВА: Мені соромно... Я відчуваю лише запах плісняви...

ТЕО: Яке блюзнірство! Слухайте, панянко, оте, що ви так вульгарно називаєте пліснявою, зневажливо склавши губки, — це ж частина загадки кожної книжки! Пліснява! Ні, ви чули — «пліснява»! О Боже, чому я втратив нюх, а не слух?! Чому я приречений чути таку нісенітницю?! Причому вашої провини у цьому немає. Все всеньке людство втратило нюх. Ми зіткнулися з усесвітньою нежиттю, планетарною летаргією носів! І навіть я — я! — бідолашний Тео, маестро книжкових одоратів, останній захист проти всезагального одуріння — на кого перетворився я?! На бібліотечного Бетховена... Що б не вирувало довкола, навіть власна глухота не заважала йому складати музику. Цей хитрун чув її нутром. А я, позбавлений носа, — як творити дива мені?! Як, скажіть будь ласка, вишукувати потрібну книжку в цих кучугурах?! Я ж ніколи не розставляв їх на полицях! Я завжди мав дар — і витрачав на пошуки кілька секунд! Знаходив потрібний том лише за запахом. Та повернімося до обраної нами книжки. Ви досі нічого не відчуваєте?

АВА: Ні...

ТЕО: Лише пліснява, так?

АВА: Еге ж...

ТЕО: Дайте сюди... «Божественна комедія»!? Ви вдихаєте «Божественну комедію» і патякаєте про плісняву?! О Данте, бідолашний Данте, твоє Пекло — дрібниця порівняно з тим, що відчуваю я! Нізащо — чуєте, панянко? — нізащо я не довірю свої книжки таким бездарним ніздрям! Данте — пліснява?! А що ж ви скажете про Сервантеса?! Гнилістю віддає, га?! Ви мені не підходите! (Вона робить крок у бік виходу.) Та зачекайте ж! Я захопився. Даруйте... Більше такого не буде. Беру вас на випробувальний тиждень. Звісно, якщо вам іще цікаво. Почнете з цієї зали. Дайте нарешті лад цьому хаосові! Будьте уважні, користуйтеся геометрією. І абеткою теж — мов музикант нотами. Класифікуйте тут усе — але з любов’ю, з душею, а не по-бухгалтерськи. А я одну-дві години на день навчатиму вас винюхувати книжки. Згода? Ось побачите — це щось неймовірне! Не знайдеться у світі двох книжок, які пахли б однаково. Як дивно це не було б, проте все ж існує тісний зв’язок між змістом книжки та її одоратом. Авжеж, ви, певно, вважаєте мене здитинілим старцем або — ще гірше — маніяком. Але за два-три дні ви переконаєтесь: коли ніздрі звикнуться з пилом, з обличчя зітреться оцей недовірливий вираз. І почнемо ми з Шекспіра. Він — найпростіший. Бо тхне.