Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич

— Ти вносиш пропозицію?

— Вношу пропозицію.

— Яку?

— Я маю знати все про кольорові димарі. Не те, що в них райдужний дим, що вони димлять один раз о дванадцятій годині, а другий — о двадцять четвертій і дим іде то з шести, В то з десяти димарів. Мені треба знати, чому цей дим кольоровий? Як це відбувається? Навіщо це відбувається? На якому принципі це відбувається? А крім того, хтось мені тут обіцяє нашу Віслу, «королеву польських рік», теж зробити кольоровою, з брудної смердючої води зробити райдужну стрічку. Хочу поставити вам ще одне запитання: хто з нас дістав сверблячку? Ви чи я, Єжи чи магістр, Марек чи Ярек?

— Знаєш, — сказав я, — мені здається, що всі ми разом і Кожен зокрема хворіємо на сверблячку. Підозрюю, навіть певний, що ви маєте свої власні, досить подібні до наших, комашки в мозку.

— Які там іще комашки? — обурилась Ганка. — Я волію мати сверблячку.

Підняв руку Ярек, я надав йому слово.

— На мій погляд, їхня сверблячка дуже подібна до нашої. Її можна назвати, наприклад… лабориком.

— Ця назва походить з латинської мови, — підтвердив Марек. — Від слова «лабор», тобто «робота». Навіщо казати «лаборик»? Можна сказати «трудяга» — і вистачить. Бо хто тут не «лаборик»?

— Я не хочу зватись «трудягою»! Хочу бути «лабориком»! — розприндився Фуньо Прекрасний. — І так довкола мене здіймають галас, ніби Фуньо Прекрасний ніщо, мовляв, він тільки заробляє і витискає грошики з каси, бо має тільки одного бога: касу й гроші. А у мене в голові тільки такий «лаборик», який уже став сверблячкою. Тому що я не думаю про те, щоб розбагатіти. Просто я люблю займатись справжньою роботою. Тому я й працюю! І при нагоді заробляю. Цього вистачить.

— Вистачить, — підтвердив я. — А загалом серед присутніх тут я не бачу осіб, які б витримали без роботи довше, ніж перший місяць канікул.

— Це дуже важко, — зітхнули обидва брати К. — Цілий місяць канікул! Без роботи!

— Так? — ввічливо спитав Фуньо і підняв руку: це означало, що він офіційно просить слова.

Я надав йому слово.

А виявилося, що я надав йому ревіння.

— Дуже вибачаюсь, але що показують годинники? До одинадцятої я маю організовувати операторів, електриків тощо, не кажучи вже про всю апаратуру й транспорт! Ах, як це чудово звучить: кольорові димарі, райдужна Вісла. А я що зовсім не знаю, що це таке і як нам запланувати ці кольорові чудеса. Може, мені треба навколішки просити? Будь ласка!

Бух! Фуньо з усього розмаху гепнув навколішки так, аж під його колінами тріснули дві дощечки паркету, а в моїй другій кімнаті недбало складені підручні книжки розсипалися з барабанним дробом.

— Фуню! — суворо сказала Ганка, безжально вхопила його за чуприну й посадовила на місце.

— Чудово! — зашепотів магістр. — Дуже мило!

— Будь ласка, заспокойтесь! — вигукнув я. — Надаю слово братам Кошмарик.

Брати Кошмарик значуще перезирнулись. Марек кивнув головою — передав слово Ярекові.

— Увага! Я повинен сказати, що загальний задум не належить нам. Він виник десь-інде, і хтось інший почав його втілювати в життя. Конкретно: під час канікул тисяча дев'ятсот сімдесят восьмого року в Кузниці на Гелі ми натрапили в одній із газет на дуже цікаве повідомлення. Ось воно: «Країни басейну Балтійського моря — Польща, СРСР, Німецька Демократична Республіка, Федеративна Республіка Німеччина, Данія, Швеція і Фінляндія — підписали угоду про здійснення в наступному році експерименту з метою запобігти спусканню в море великими танкерами «змилин». З цією метою до залишків ропи додаватимуть металеві порошки певного складу, для кожного пароплава — інший. Це дасть можливість легко розпізнати винного в можливому забрудненні води.

— Зрозумів, — шепнув Фуньо і дістав від дружини ляпаса по руці.

— Що ти зрозумів?

— Не заважайте промовцеві,— попросив я.

— Дякую, — вклонився Ярек. — І, повертаючись до Кузниці, до милої господині пані Ельжбети Будзіш…

— Вибачте, — перебив я, — ви говорите про пані Ельжбету Будзіш з вулиці Котвічної?[15]

— Так! — вигукнули брати й магістр.

— Як же це сталося, що ми не зустрілись? Я пробув там цілий довгий дощовий серпень і половину вересня.

— А ми, — закричав магістр, — цілий довгий червень до липня!

— Справді, важко було б зустрітися, — посміхнулась Ганка.

— Я прошу зараз же повернутись до теми нашої розмови! — ревнув Фуньо.

А секунд через п'ятнадцять у нього знову були невинні оченята й ангельська усмішка.

— Я дуже прошу, щоб ми відразу повернулись до нашої теми. Я таки шепнув, що «розумію», але насправді й далі не розумію. Бо хоч по суті розумію, то все ж не певен, що моє розуміння зрозуміле як для мене, так і для осіб поблажливих і навіть посторонніх.

— Фуню! — промовив я суворо. — Я не давав тобі слова. А якщо ти хочеш побачити сторонніх осіб, то, будь ласка, виглянь на вулицю. Там ходять різні особи, до того ж і по один, і по другий бік вулиці. Яреку, будь ласка, говори далі!

Ярек ніяково посміхнувся і ще трошки помовчав. Він придивлявся до чогось, до чого варто було придивитись. Я теж, як і всі, побачив картину, гідну кінокамери.

Обоє Фунів упевнились, що вони не зможуть стримати свої вибухові темпераменти. Тому швидко і вміло заткнули власними чистенькими носовичками свої роти. Хоч мало не сталося катастрофи. Вони подивились одне на одного і обоє скорчились від сміху.

— Яреку, ми чекаємо!

— У зв'язку з тим, що я хотів би тут обмежитись головними точними повідомленнями, магістр підготував для пані Ганки, пана Єжи і пана Фуня три докладні брошури, в яких більш детально роз'яснено всі наші дії.

Магістр пхнув через стіл три грубенькі брошури в лакованих обкладинках. Він зробив це точно — брошури попали до