Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич

— Правда, — шепнув Фуньо.

— Авжеж, — підтакнула Ганка. — Бо коли Фуньо знає все наперед, то вже на середині починає нудьгувати. Для нього кожна справа має бути великою пригодою.

— Ти моя найбільша таємниця й найкраща пригода! — вереснув Фуньо.

— Розумію причину цього вереску, — сказав я, — але певною мірою і схвалюю його, тому що пані Ганці дуже личить цей рум'янець.

— Увага! — озвався магістр. — Увага! Вісім хвилин на одинадцяту!

— До роботи! — репетнув Фуньо і раптом сторопів. — Так! До роботи! Тільки дозвольте запитати, до якої?

— Зараз дізнаєтесь, — мовив Марек. — Ми з братом опрацювали тільки загальний план завдань. Для перевірки і опрацювання в найменших подробицях ми віддали цей план магістрові Діонізію Вериигорі. Ви готові, дорогий Гібридоне?

— Звичайно, любі діти.

— Тож просимо вас розповісти.

— Будь ласка, дайте мені карту, яку я накреслив для вас.

Заберіть зі столу все зайве, я бачу, що тут зайве все. Та-а-ак! Тепер розкладемо нашу карту. Сподіваюсь, ви не заперечуватимете, якщо я, у зв'язку з моїм зростом, ходитиму по ній.

Ми всі висловили свою згоду, а брати К. розстелили на столі карту.

То була якась дивна карта. Дуже тонка й водночас якась цупка. Вона лежала на столі, наче її випрасували. Дуже барвиста й разом з тим надзвичайно розбірлива. Масштаб її був просто невірогідний, ніби один до п'яти тисяч. Переважна більшість забудови була надзвичайно детально позначена. Та ще й так виразно, ніби хтось спершу сфотографував місто, а потім усе розфарбував відповідними кольорами. Крім того, пункти, що їх магістр обвів, світились, наче були накреслені й розмальовані фосфоричними фарбами.

На цій магістровій розповіді, власне, все й закінчилось. Усе було передбачено до дрібниць. Однак про всякий випадок на прохання Ганки й самого Фуня магістр Діонізій повторив головні дані про місце й час окремих дій. Їм обом теж дали трохи менші, вкладені в футляри карти й список чергових операцій.

О десятій годині тридцять п'ять хвилин ми були готові. Всі важливі й другорядні заходи було обговорено, записано в блокнотах і на магнітофонній стрічці. О десятій годині тридцять дев'ять хвилин я знову залишився сам. Як звичайно, прибираючи після гостей, я розбив усього одну чашку й трошки подряпав одну тацю (розсипаний цукор не рахується).

Тепер усе вмістилося на одній таці, я взяв її й виніс до кухні. У вітальні бабуся Ірена вже витирала найнижчий ряд книжок, і я міг з полегшенням відітхнути. Незважаючи на це, в мене було якесь неясне почуття, ніби я про щось забув.

Так і є. Забув узяти зі столу вазу для тістечок, а також зачинити двері.

Повернувшись до своєї кімнати, я побачив коло столу обох собак, а на столі три безе — позаконкурентні бабусині вироби.

Гірше було те, що мені самому хотілось безе, Навіть дуже хотілось. Та хіба ж їстимеш, коли з одного боку на тебе дивляться двоє очей сумного філософа, а з другого — імлисто поблискують оченята сумної панночки.

— Вам сумно? — спитав я.

У Відповідь почув два легенькі, мов вітерець, зітхання. І якби я не знав, що в погляді цієї парочки прихована ще й ница пронирливість, то міг би розплакатись. — Ви, мабуть, з'їли б отаке безе, крихке й солодке?

Погляди все ще були сумні, але об стілець застукали два хвости, як барабани на параді. В такі хвилини мені часом кортить дізнатись: чи собака керує своїм хвостом, чи хвіст собакою?..

Я спитав їх про це.

«Сьогодні така гарна погода, — ввічливо пирхнув Ренні.— Аж приємно махати хвостом».

Массумі виявила певну неуважливість, оминувши розмову про хвіст.

«Ах, — зітхнула вона, — якби солодкі безе мали ще смак копченої грудинки».

Я перестав вагатись.

Почастував гостей тістечками, сам теж з'їв одне, потім вирядив Ренні й Массумі на їхнє місце в кімнаті дітей.

А сам сів біля телефону. Десь із півгодини шукав Когось Важливого в Варшаві.

Нарешті знайшов-таки. Розмова тривала близько години, але я не шкодував грошей. Це була саме така розмова, на яку я сподівався, якої чекав і на яку покладав надії.

Годинник на ратушній вежі сповістив місто, що зараз вісімнадцята година. А це була вже година заспокоєння.

Деякі ловці сенсації, названої «Кольоровими димарями», висловлювали своє глибоке розчарування й незадоволення.

Нетерплячі приїжджі, не дочекавшись о дванадцятій годині жодної кольорової вистави, вже близько тринадцятої почали поволі роз'їздитись. На другорядних дорогах зникали затори, на магістралях панував уже нормальний рух, його приплив, порівняно з відпливом, усе зменшувався. Настала, як уже я казав, година заспокоєння і — не буду приховувати — глибокого розчарування.

З міста виїздило все більше машин. Поїзди, що відходили з вокзалу Центральний Краків, були переповнені, а ті, що прибували, — майже порожні. Дійшло до того, що після марного чекання вистави багато Краків'ян виїхали з запізненням на вихідні дні в Татри і в дачні місцевості поблизу Кракова.

Пішоходи вирушили на вечірні прогулянки під тихим зоряним небом.

Нерозумно надто легко роздратовуватись у дуже старому й задумливому місті. Особливо о тій порі, коли смеркає, і вдосвіта.

Буває, прихилишся до муру, а він наспівує мелодію з вісімсотих років. Або ступнеш на камінь, а камінь дзвенить, наче під сталевою рицарською стопою. А часом у вузькій вуличці залунає весела пісенька народних акторів, яких називали рибалтами.

У цьому місті в гарну погоду завжди варто дочекатись вечірніх тіней, що все густішають. Того дня також слід було почекати, коли настане вечір. Тому що за планом, розробленим братами Кошмарик і Фунем Прекрасним для його знімальної групи та додаткових груп Краківського телебачення, операція мала початись