Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич

— Відверто кажучи, мене це страшенно вразило, — додав Фуньо.

— А може, ти все-таки спробував би? — спитав я.

— Що? Без линви? Без гаків? Без страхування? — зойкнула гарненька Ганка. — Я нізащо не дозволю. Крім того, нас чекає інша робота.

На Фуня саме напало легеньке чхання. Йому вдалося навіть приховати його, але в нього став такий дурнувато-блаженний вираз обличчя, що я ледве втримався, щоб не розреготатись. Хоч це мені не минулося даром. Мною так струснула гикавка, наче хтось ухопив мене за чуба і вдарив головою об підлогу. Другий напад цієї гидоти я стримав, але вже й так усі дивились на мене великими, мов блюдця, очима.

— Ду-у-же вибачаюсь, але ко-о-жному доля посилає різне не-ща-астя, — промовив я покірно. — Одному драбину, другому — ги-и-кавку.

Коли я так белькотів, мабуть, у мене був дуже дурний вираз обличчя.

— Ви теж хороший, — сказав суворо знавець психології, людських думок і почуттів, тобто Ярек. — А звідки взялась ця гикавка? Ви думаєте, я не бачив? Ви помітили, що пан Фуньо чхнув, і подавилися сміхом. Вам пощастило той сміх проковтнути, й ви почали гикати. Так чи ні?

— Мені здається, що всі ми добрі,— відповів я. — Ми поводимось, як старі пані за чаєм. Кракову загрожує навала. Ми повинні обговорити справу «Кольорових димарів» і «Кольорової Вісли». І всі дальші наслідки цієї справи. А ми тим часом базікаємо то про драбину, то про те, чи люди вірять у гномів, то п'ять хвилин про чхання й хвилину про гикавку. Де відчуття часу?

— Вибачте, — втрутився Ярек, — а хто ж це все описує? Ви чи я? Наскільки мені відомо з достовірних джерел, точніше, з кіл, зв'язаних з відомим видавництвом, ви вже почали писати книжку з дуже цікавою назвою, а саме: «Брати Кошмарик, магістр і я». Отой «я» — це ви. Адже так?

Я почервонів, витер піт із лоба.

— Нехай буде так, — буркнув я. — Наперед нічого не відомо.

— Між нами кажучи, — вів далі суворо Ярек, — ви базікаєте і зволікаєте. Розповідаєте про тисячі неважливих подробиць. Закінчиться тим, що, поки вийде книжка, ми вже будемо сиві-сиві — сивісінькі, як магістр Діонізій. Можу навесні приклад. Ви не закінчили шостого розділу книжки. І що ж тепер? Я вас питаю: що ж тепер? Загрожує навала! У визначених димарях і визначених місцях віслянського узбережжя вже все готове! Але як нам скористатися цією нагодою? Про що домовитися з паном Фунем і його прекрасною дружиною? Коли ви порозумієтесь зі своїм однофамільцем з Варшави? Востаннє запитую: коли нарешті буде порядок? Ми зійшлися на нараду, яка може виявитись важливішого, ніж ми передбачали. А що відбувається зараз? Що, власне, діється з нашим часом?

Він підвівся, вибачився і вийшов з кімнати.

— Час, шановні добродії, плине, — відповів я поважно. — Буває, він повзе, мов старий черв'як. А буває, женеться і біжить так, що переганяє наші думки. Що ж до мене й моєї роботи, то я звик, що час плине в досить рівномірному ритмі. В мене з ним непогані стосунки.

Я тричі ляснув у долоні: вирішив довести, що я теж можу дещо розповісти на цих сторінках.

Ну, от маєш: хтось відчинив двері. Крізь них повіяв якийсь струмінь, чи то подиху, чи то легенького вітерця.

Саме так і було. Двері прочинилися тихо й таємниче, наче їх відчинив собі сам Час. У нашій кімнаті запало благоговійне мовчання. Обидва брати К., Фуньо й навіть Ганка втупились у відчинені двері, наче в них справді мав з'явитись Час, ніби вони забули, що він плине в них самих і навколо нас, може, в кожного по-іншому, але безперечно, в кожного. Але це був не Час!

На порозі з'явилися дві дуже подібні одна до одної таці, які пливли сантиметрів за сорок над підлогою; одна з посудом для кави, друга — для чаю. Обидві з великими купками тістечок безе, коронним виробом бабусі Ірени. Слідом за тацями, що пливли в повітрі, поважно виступала боксерська парочка: Ренні й Массумі. Вони йшли розмірено, повільно, високо піднявши голови, нашорошивши вуха.

Я пишався ними, як павич, і водночас співчував бідолахам. У кожного з них за кілька десятків сантиметрів од чутливого носа була порція їхніх найулюбленіших ласощів. Голови вони тримали рівно. Проте кожного разу, втягнувши носом повітря, обоє скошували очі на таці.

Нарешті таці зупинились коло столу. З-під них одразу почувся розгніваний голос магістра:

— Дуже прошу забрати все це від мене, бо я починаю сердитись і таці можуть намагнітитись. Ну? Що там угорі?

Ганка вхопила одну тацю, я — другу, а магістр одним стрибком опинився на своєму місці й сказав, що тисячний раз у житті переконався, що він не створений для кухні, так само, як і кухня для нього. І не він один! Собаки, наприклад, тільки вдають, наче вони горді й солідні. Досить глянути, як вони косують очима на чудесні безе!

— Де Ярек? — спитав Марек магістра.

— Ярек, — махнув той рукою, — пробує…

Він замовк. Крізь відчинені до вітальні двері спершу почулось якесь деркотіння, за мить — усе гучніший гуркіт, нарешті — три важкі удари й один приглушений зойк.

— Будь ласка! Ото Ярек! — розсміявся магістр. — Пробував з'їхати по бабусиній драбині. Він зараз прийде.

І справді, незабаром прийшов Ярек. Він трохи накульгував і ступав якось боком. Сів на своє місце, але одразу схопився.

— Я трохи постою, — пояснив він. — Просто так.

— Мені це байдуже, — сказав я. Я встав.

Дав Ренні й Массумі по одному безе (про що вирішив признатись дітям, незалежно від наслідків). Потім вирядив ущасливлену собачу пару з кімнати. Нагадав бабусі, що мене ні для кого немає вдома. Вимкнув телефон, повернувся на