Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич
— Все це дуже мило й приємно, проте ми запитували: «Що, ще раз пощастило?» Може, бабуся влаштувала собі в вітальні плавальний басейн і плаває двісті метрів вільним стилем? — засміявся Фуньо голоском стоноги, яка курить марихуану.
Брати Кошмарик злегка посміхнулись, та, мабуть, не з приводу бабусі. Ганка засміялась разом із Фунем. Ми з магістром подивились один на одного. Мої півкулі зовсім притихли, в голові в магістра теж наче щось зупинилось. Ми обидва злегка почервоніли, злегка посиніли. Обидва наче трошки зіщулились. Зненацька всі замовкли.
Двері до вітальні розпахнулися. На порозі стала бабуся з холоднувато-ввічливим виразом обличчя, обабіч неї стояли собаки з ввічливо-розбійницькими мінами на своїх породистих мордах.
Зупинившись на порозі, бабуся так пильно подивилась, на нас, що всі ми замовкли. Потім вона швидкими, бадьорими кроками перейшла через мою кімнату до кімнати, де ми сиділи. Стукіт її черевичків супроводжувало тихе, але насправді грізне шурхотіння собачих кігтів по паркету.
Та ось вона підійшла ближче й, посміхаючись, ще раз дуже уважно оглянула нас, ніби хотіла почастувати наваром зілля для печінки. Ніхто не порушував тиші, тому що бабуся тільки посміхалась, зате собаки дуже красномовно зиркнули одне на одного. «Візьмемо їх на зуб?» — засопіла Массумі. «Поки що вдаваймо, наче нас тут немає», — пирхнув Решті. А мої мозкові півкулі мовчали, наче закляті.
— Миле товариство, — обізвалася нарешті бабуся. — Мимоволі я почула… я зовсім не підслуховувала… тільки почула, що моя дорога дитина ще не навчилась запитувати своїх гостей, хто з них хоче кави, хто — чаю чи соку. Я зроблю це сама, а молоді люди допоможуть мені принести. Що ж до купання у вітальні і в балії, то я викликаю пана Фуня на маленьке спортивне змагання, хоч мій син цього не любить. Викликаю вас, пане Фуню, з'їхати по драбині!
Фуньо трохи зблід, борлак у нього застрибав, як білка.
— А-але ж, ша-ша-новна пані… Й-й-й-я? В розмову втрутилась Ганка.
— Шановна пані Ірено, — мовила вона, вклоняючись бабусі, яка за це всміхнулася їй, — мій Фуньо, повірте мені, з дитинства страшенно боїться драбин. Точніше кажучи…
Цієї миті сталося щось ясне й цілком зрозуміле для нас, але зовсім незрозуміле й несподіване для бабусі. Придивляючись до кожного з присутніх, вона вкінці натрапила на голову магістра Діонізія Гібридона Вернигори, яка ледь виднілась над поверхнею столу. Ренні загарчав пошепки: «Ти бачиш цього малюка з бородою? Підозріло». — «Ех, — зітхнула Массумі,— тепер усі носять бороди». Але бабусин голос, коли вона звернулась до магістра Діонізія, звучав уже зовсім звичайно.
— Ах, ласкавий пане… прошу вас, не соромтеся. Цей стіл для вас ніби трохи зависокий. Може, вам зручніше буде встати?
— Але ж, вельмишановна пані… дозвольте відрекомендуватись: магістр Діонізій Гібридон Вернигора.
— Дуже приємно. Отже…
— Отже, я хотів би пояснити вам, що я зараз стою.
— Ви стоїте? — спитала глухим голосом бабуся. — На чому ви стоїте?
— На стільці й двох томах енциклопедії.
— Пане магістре, ви, мабуть, хочете переконати мене, що гномики є на світі.
— Ні, шановна пані бабусю. Я прибув сюди з іншою метою.
— А як ви сюди прибули?
— В невеликій дорожній сумці.
— Як що… вибачте, як хто?
— Певною мірою я прибув сюди як гном. І ніхто з цього не здивувався. Людська уява безмежна.
— Мене дуже радує, пане магістре, — нарешті посміхнулась бабуся, — ваше прихильне ставлення до людської уяви. І будь ласка, скажіть мені відверто, чи взагалі гноми можуть повірити в існування людини?
— Звичайно, тільки за однієї умови.
— За якої?
— Що ті гноми існують.
— Браво, магістре! Ви мене переконали. І саме вас я попрошу допомогти мені. Отже, хто бажає кави? Хто — чаю? Хто — помаранчевого соку? Дякую. Здається, я точно запам'ятала. Запам'ятала, що пан режисер боїться змагатися з вісімдесятип'ятирічною жінкою в з'їжджанні з драбини. Тому, дорогий магістре, будь ласка, ходімо зі мною. Ваші очі подібні до золотоочки, а золотоочка — надзвичайно гарне створіння!
Магістр аж почервонів від утіхи, вклонився, легко зістрибнув зі стільця і пішов слідом за бабусею, а за ними — собаки.
Зате Фуньо, в якого ще трохи тремтіли руки, спитав ображено:
— Хіба я винен, що боюся саме драбини? Я був у Альпах, до того ж із камерою на шиї. В Андах був! З Ганею ми познайомились на Кавказі, на висоті п'ять тисяч шістсот метрів.
— За тридцять три метри від вершини Ельбрусу, — додала Ганка.
— А драбини боюсь, — закінчив Фуньо. — Будь-якої?
— Будь-якої.
— З лікарями радилися?
— Із ста вісімнадцятьма лікарями! І вони нічого не сказали! А я наче ідіот: до п'яти метрів угору страшенно боюсь висоти. А після п'яти метрів до десяти тисяч метрів… хоч вище обрію злітай! Почуваю себе, як інтелігентний метеорологічний балон.
— Звідки ти знаєш, що до десяти тисяч?
— Я стрибав з десяти тисяч разом з п'ятьма парашутистами-акробатами. Я знімав першою камерою, Ганя — другою.
— І ти дозволив їй, потворо? — вигукнув я.
— Нехай би спробував заборонити, — сказала холодно Ганка. — І вже настав час покінчити також із драбиною. Ми вже почали робити перші спроби. Фуньо врешті признався, що з дитинства пам'ятає сцену, яка мучила його уві снах. Він весело виліз на драбину, весело зліз із драбини, але потім руки його якось переплуталися з ногами, — і він почав уперто раз за разом вилазити вгору ногами. Йому ніяк не вдавалося видряпатись. А в Фуня вже тоді була наполеонівська вдача, хоч його ще вдягали в повзунки. Отож
