Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич

Напередодні першої зустрічі з названими в заголовку цієї книжки братами К. (а також магістром В.) я повернувся додому після недовгої, але дуже втомливої подорожі.

Чесно кажучи, спершу я мав намір не згадувати про неї. Подорож була короткою, виснажливою і зовсім безглуздою. Менше ніж за три тижні я проїхав понад дев'ятнадцять тисяч кілометрів, перетнув вісім державних кордонів, три кордони континентів. Не було жодної доби перепочинку. Близький Схід — Далекий Схід — і Північна Африка. Вночі спека. Здебільшого близько сорока градусів за Цельсієм. А вдень? Спека помножена на спеку. Незважаючи на кондиціонери, вентилятори і різні напої з льодом.

До того ж я взяв участь у тридцяти двох конференціях на досить високому рівні, під час яких мені було вручено сімнадцять важливих і шість дуже важливих договорів, які треба було затвердити в Польщі. Мої чергові господарі разів із десять зверталися до мене також по технічні поради. Я нічого не радив. Моє вперше мовчання трохи їх ображало, але водночас викликало й повагу до мене. Вони вирішили, що я зобов'язаний оберігати промислові таємниці, тому поводилися так, ніби ніхто ні про що мене не просип і не розпитував. Мене й надалі зустрічали дуже привітно, обдаровували приязними усмішками й пригощали прохолодними напоями. А я все мовчав.

Звичайно, в мене була своя таємниця, та ще й дуже важлива, хоч зовсім не промислова. Саме тому — хоч я людина балакуча — під час цієї подорожі я промовляв хіба що десять зрозумілих слів на годину і стільки ж разів бурмотів щось невиразне. Мовчати мені дуже допомагала люлька, яку я майже весь час тримав у зубах, жодного разу не запаливши її. (Це цілком зрозуміло, бо я взагалі не курю, а тим більше не курю люльки.)

Треба сказати, що під час цієї подорожі я мусив по кілька разів на день переконувати і втішати себе, що, попри все, я ще не з'їхав з глузду. Не з'їхав, не з'їду й не дозволю, щоб мене довели до цього!

Загалом подорож мала свою принадність, були й приємні хвилини. Бо хоч останнім часом я вже не захоплююсь далекими подорожами, однак і тепер дуже люблю літати. Я не народився ані соловейком, ані орлом, проте обожнюю літати. І під час цієї подорожі налітався досхочу. Реактивні пасажирські літаки далеких рейсів. Тендітні й зручні двоособові авієтки. Гелікоптери. Під час двох середніх рейсів я — трохи розчулений і зляканий — навіть опинився в старезних дакотах, що їх колись називали «трунами». Двічі мене впихали в ультразвукові винищувачі. І все було б гаразд, якби не те, що нічого не гаразд!

Тому що хоч вірте, хоч не вірте, але ту подорож мав здійснити не я, а хтось інший! Хтось зовсім інший за фахом і посадою. То була відома й дуже відповідальна особа. А я тільки під час першої конференції збагнув, що ні сіло ні впало опинився не на своєму місці. Та було вже надто пізно розплутувати всю цю плутанину. Адже я не міг припустити, щоб дійшло до скандалу чи компрометації перед іранцями, афганцями, індійцями, сірійцями, алжірцями тощо відповідальних урядовців моєї любої батьківщини. Отож я робив, що міг. Тримав таємницю при собі. Мовчав і затято гриз незапалену люльку, — бо курці здебільшого люди мовчазні, а люлька дуже допомага замінювати ясні відповіді невиразним, нерозбірливим буркотінням. І я робив великі зусилля, щоб не з'їхати з глузду. Лише іноді, коли залишався сам і пересвідчувався, що мене ніхто не підслухує, вибухав шаленим сміхом. Чому, з якого приводу? Просто від самої думки про чоловіка, місце якого я мимоволі зайняв. Я був майже впевнений, що він теж поїхав у далеку подорож і опинився не в кращій ситуації, ніж я. Може, шукаючи порятунку в мовчанні, теж купив собі люльку, щоб у складних ситуаціях заткнути собі рота. Може, й він трохи посміявся, подумавши, в якому скрутному й дурному становищі опинився я.

Як по правді, справу я мав пояснити трохи далі, в четвертому розділі, коли той чоловік з'явиться особисто. Проте я не буду таким мучителем. Є засади, що їх не можна порушувати. Але в даному випадку я не бачу поважної причини змішувати себе з ним, коли настане час, а також примушувати будь-кого повертатися від четвертого розділу до початку першого.

Вже давно все скінчилось. Я пишу, сидячи біля вікна. За вікном у сріблястій блакиті пливуть білі хмари. Найважливіші події цієї книжки я вже почав описувати, тобто ми дещо про них знаємо. Просто не варто чекати пояснення малозначної загадки, коли нас чекають справді важливі справи. Отож про цю відносно незначну таємничу пригоду я розповім одразу.

Річ у тім, що в одному дуже поважному міністерстві й на дуже високій посаді в мене є тезко. Він не тільки зветься так само, як я, — Єжи Б. Його батька, як і мого, звали Адамом, а матір, як і мою, — Іреною. Ще смішніше, що ми народилися того самого місяця й того самого року. Я народився шостого червня, він — двадцять шостого червня. А хіба важко загубити двійку в даті «26 червня»? До того ж ми обоє скоріше невисокого зросту, обидва важимо на кілька кілограмів більше, ніж треба, в його чуприні трохи більше сивини, ніж у мене, а в мене взагалі трохи густіша чуприна. Обидва ми смагляві, в обох карі очі, обидва не маємо жодних особливих прикмет.

Проте в нас зовсім різна освіта, захоплення і посади. Він ще в шкільні роки цікавився фізикою й хімією, закінчив два факультети політехнічного інституту, потім удосконалював свої знання в Москві й Гарварді, а тепер не тільки займає високий державний пост, а й став всесвітньовідомим фахівцем по охороні природного середовища. Я ж іще в школі цікавився музикою, досить непогано грав на фортепіано та й сам пробував складати музику. Згодом облишив музику, почав писати книжки (до речі, не лише книжки) і хоч разів зо два теж обіймав так звані посади, однак уже багато