Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич
Як відомо, в старих секундомірах грубі й темні стрілки, які дуже помітно гонять час, а механізм цокає надто голосно.
Все це я зробив мовчки, однак дуже значливо.
Першою здогадалась Ганка.
— Ви надаєте цій машинці право першого заступника головуючого?
— Ні. Лише заступника в часово-технічних справах, — пояснив я. — Хто-небудь проти? Немає? Дякую. Отже, втретє і востаннє розпочинаємо нашу штабну нараду. З цієї хвилини закінчуються жарти. Розмову, яку я назвав штабною, вже кілька осіб мені перервали. Дві з них звинуватили мене в різних вчинках. Я третя особа, яка звинувачує мене в надмірній балаканині. Покінчимо з цим усім. Для загальних планів, пропозицій і різних геніальних задумів у нас іще буде час. Зараз важливі дві справи! Перша: затримання лавини туристів, що напливає на Краків. Хто має щось сказати з цього приводу?
Озвався Марек:
— Пане магістре! Надаємо вам слово!
Магістр вийняв з кишені киреї округлий предмет з маленькою антенкою. Кінець цієї антенки він по черзі встромляв у кілька отворів округлого апарата. Так тривало двадцять дві секунди. На двадцять третій магістр почав говорити.
— Насамперед залізничний рух. Приміський відбувається без жодних ускладнень. Наприклад, Забежів — Краків: всього година спізнення. Зате всі поїзди далекого прямування цього разу побили рекорди трьох останніх років.
— Що це означає? — спитав я. Магістр Діонізій почервонів, опустив очі.
— Соромно сказати, — шепнув він.
— То краще не кажіть. А як із рухом транспорту?
Магістр підійшов до балконних дверей і взяв з-під них коробочку завбільшки як магнітофонна касета, прикрашену двома двометровими антенами. Я навіть не помітив, коли він поставив там цю коробочку.
Я не розумів, чому починаю непокоїтись і злитися. Проте щось почало мене гризти й гризти. Але що саме?
Що? Нарешті проблиснув здогад!
Адже державні установи нас не підслуховують! То яке ж право маємо ми підслуховувати такі державні установи, як КПП[14] і Дорожна служба руху. Я вирішив порозмовляти про це трохи пізніше.
— Ви ще там довго, магістре? — спитав я.
Ярек, який уже так-сяк міг сидіти, відразу виступив на захист магістра Вернигори.
— Пане Єжи! Магістр має перевірити близько півгодини найсвіжіших магнітофонних записів. Це означає: повідомлення майже з тридцяти пунктів Дорожної служби руху. Ви повинні були б слухати ці записи майже вісім годин. А магістр Діонізій буде готовий за дві-три хвилини.
— За три або чотири, — буркнув магістр Вернигора.
— Як він це читає? — здивувалась Ганка.
— Безпосередньо мозком, — пояснив Марек.
— І в нього не болить від цього голова? — ще більше здивувалась Ганка.
Знову починаються балачки, за які я відповідатиму? Адзуськи!
— Будь ласка, тихо! — попросив я. Магістр повернувся на своє місце.
— На всіх дорогах ситуація безнадійна. Не трапилось жодного нещасного випадку. Всього вісімнадцять середніх і дев'яносто незначних зіткнень. Лише один раз потрібна була медична допомога.
— А чому такі затори на дорогах першого й другого класу? Через дурість водіїв? Через аварії? — спитав я.
— Через те, що водії страшенно поспішають, — пояснив невинним тоном магістр Вернигора. — Але насамперед винні випадковості. Адже чотири п'ятих автомашин, які блокують дорогу, — це фургончики й грузовики, в яких попрополювались шини. Попроколювались, наче шипами, але шипів і сліду немає. Не розумію, як це так сталося?
— А центральні дороги? Автострада? Швидкий рух?
— Вже рано-вранці, коли зорієнтувались, яка навала загрожує місту, президент видав наказ, щоб у місто пропускати водіїв, які можуть довести, що їм необхідно в'їхати до Кракова.
Решті видали реклами, які заохочують відвідати інші мальовничі околиці міста.
— Скільки загалом може Краків сподіватися сьогодні гостей понад звичайну норму?
Відповів Марек:
— Не більше, ніж вісімнадцять процентів.
— Вибачте, — озвалася Ганка, — але я чогось тут не розумію. Наскільки я знаю, добродії Кошмарик мають по чотирнадцять років. А мені починає здаватись, що вони поводяться так, наче в них є водійські права. Адже це неможливо.
— Можливо! — вигукнули разом Ярек, Марек і магістр.
— Кажи ти, — звернувся Ярек до Марека, — бо ти вмієш розповідати коротше, ніж я.
— Тут немає що скорочувати. Певною мірою завдяки протекції дядька з автоклубу, а насамперед тому, що, склавши практичний і теоретичний екзамени, ми дістали водійські права (клас юніорів) без права мати власну автомашину.
— Ага, — посміхнулась Ганка. — А котрий з братів Кошмарик більше любить водити машину? Пан Марек?
— Так.
— У такому випадку, це ви придумали ту хворобу для шин. Бо тільки справжній водій знає, як псують настрій, мучать і вимучують проколоті шини, особливо коли продірявляться й запасні…
— … і треба заходжуватись латати їх, чистити й виконувати іншу творчу, тобто каторжну роботу, — засміявся Марек. — О, нам це дуже подобається!
— Ви признаєтесь?
— Ще раз нагадую! — Я бахнув долонею по столу біля секундоміра, й він так нахабно підстрибнув, що вцілив мене просто в ніс. Я вдав, ніби нічого не помітив. — Нагадую: я нікому не давав слова. А вже дев'ять годин одна хвилина. Фуньо! Коли найпізніше ти знатимеш, скільки телекамер тобі потрібно і яких саме?
— Об одинадцятій.
— Ну й досить.
— Нічого не досить, поки я не знатиму всього… Як? Що? Коли?…Про «Кольорові димарі»! Про «Кольорову Віслу»! Вибачте, головуючий дає мені слово?
— Даю.
— Отож я не ідіот.
— Фуньо не ідіот, — підтвердила Ганка.
— Не зношу ні халтури, ані порожньої балаканини.
— Фуньо не зносить халтури, — шепнула Ганка.
— Якщо це навіть мала халтура, — гримів Фуньо голосом застудженого Наполеона, —