Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич

— Будь ласка, не вивчайте зараз тих матеріалів. Поки що вистачить моїх пояснень. Тим більше, що сам задум є певною мірою наслідуванням, і можна сказати, він теж по-дитячому простий. Таке ми собі уявили, і, коли повернулися з канікул, батько, як науковий працівник, теж написав до шведського Королівського морського інституту й до свого близького знайомого, професора з університету в Уппсалі. Через два тижні ми одержали дуже ввічливого листа і всі необхідні матеріали, тому що якраз шведи перші почали «маркірування» моря. Магістр, звичайно, вільно володіє шведською мовою. Він почав нас навчати під час канікул, і, повернувшись додому, ми вже могли вивчити матеріали, надіслані з Королівського морського інституту в Уппсалі. Власне кажучи, ми повернулися з дощових канікул до затопленого дощами й туманами Кракова. І тоді подумали, що хоч у Кракові протікає тільки нещасна, отруєна стоками Вісла, яку можна очистити від отрут без особливих зусиль, то, крім ріки, Краків дуже часто й чимдалі частіше затруюється морем туманів і низьких хмар. Зрештою, немає в світі міста, яке було б чисте від отрути. Але ж ми дуже, дуже любимо місто, в якому живемо, і країну, в якій живемо. Якщо ж шведи змогли зайнятися морем, то чому ми не можемо зайнятись отруєною річкою і отруєним повітрям, яке певною мірою подібне до середньовічної пошесті — чуми? Після вивчення шведських матеріалів ми одразу взялися за цю справу. Звичайно, чим більше ми заглиблювались у роботу, тим вона виявлялася складнішою. Спочатку ми сказали собі: зробимо за три місяці! Через два місяці мусили сказати: може, вистачить десяти місяців? І тільки в середині одинадцятого місяця могли себе запитати: ну й що? Двох тижнів вистачить? І могли ввічливо собі відповісти: так! Вистачило.

— Так! — закричав Марек. — Двох тижнів!

— Я пригадую, — строго втрутився магістр Діонізій Гібридон, — що спершу мало вистачити три місяці. А насправді було потрібно місяців із дванадцять. Отже, нехай у братів Кошмарик не наморочиться в голові. Тобто, вибачте, в головах.

— Магістре! — сказав я таким голосом, що Діонізій скорчився майже до двадцяти п'яти сантиметрів.

Цієї миті я почув, що хтось торкнув мене за плече. Це був Фуньо. Він благально белькотав і піднімав руку вгору. Тобто просив, щоб йому надали слово. Але чому він так белькоче, коли вже вийняв з рота кляпа, що втримував його від балаканини?

— Чому ти так белькочеш, дорогий Фуню? — засміявся я. — Адже ти вже вийняв кляпа?

— Я? — спитав він.

— Фуню! — гримнула Ганка. — Признайся: від хвилювання ти з'їв кляпа!

Фуньо знизав плечима.

— Можливо.

— Як же це сталося? — стурбовано спитала Ганка.

— Значною мірою завдяки моїй мамі й тобі.

— Що це означає?

— Це означає,— мовив замислено Фуньо, — що найтвердіші котлети, шматки м'яса, печеня й біфштекси, що їх я їв у своєму житті, я їв спершу в батьківському домі, а останнім часом у тебе, моя найдорожча!

— Фуню! — вигукнула Ганка, схлипуючи. — Як ти можеш таке казати?

— Просто я хотів розважити тебе, моя найдорожча дружино. Відверто кажучи, я міг би з'їсти оцей килимок і навіть не помітив би. Ганю! Мир?

Ми відвели від них очі, бо не словами, а ніжним і довгим поцілунком вони закріпили цей мир. Нарешті Фуньо знову попросив слова. Я надав його.

— Панове, — промовив він. — Громадяни, джентльмени, товариші й друзі! Ми надзвичайно пишаємося знайомством з такими особистостями, як брати Кошмарик, а також магістр Вернигора.

— З подвійним ім'ям, — нагадав Вернигора.

— Магістр, — відразу виправився Фуньо, — Діонізій Гібридон, — подвійне ім'я — Вернигора. Я не граюсь у ввічливість. Головне те, — вів далі Фуньо, — що я зазирнув у вашу брошуру. Мені пощастило зрозуміти кілька хімічних прикладів. З фізикою і математикою гірше. Не маю чим похвалитись. Якщо не помиляюсь, Ганка також.

Ганка почервоніла так, аж усім нам стало незручно.

— Я знаю вісім математичних задач і одну фізичну формулу.

— То й що з того, Ганю?

— Нічого.

— Вже за десять хвилин десята. Нам лишилося сімдесят хвилин до одинадцятої, коли треба буде замовляти знімальні групи й кінокамери. Шістдесят хвилин вистачить з лихвою. Але протягом тих перших хвилин котрийсь із братів Кошмарик повинен розтлумачити мені й Ганці, в чому суть «Кольорових димарів» і «Кольорової Вісли».

— Тут уже немає запитань, — усміхнулась Ганка, — це ми собі уявляємо.

— Зовсім не уявляємо, — сказав Фуньо Прекрасний, — від початку до кінця не розуміємо ані принципу, ані способу утворення кольорових димів над різними димарями, чому вони з'являються в різний час і в різну пору. Розтлумачте нам, як старшим дошкільнятам. Розтлумачте ж нарешті!

Я небагато міг розповісти про це явище, тому що мені самому майже нічого не пояснили про кольорові димарі й отруєне повітря. Вже не раз мені кортіло дізнатися про те, чого зараз вимагав Фуньо. Мені бракувало доказів. Однак першому не хотілось просити. Інакше стояла справа з Фунем і Ганкою: адже вони мали підготувати телепрограму про кольорові димарі. Я подивився на старшого з братів, на молодшого. Марно. Обидва втупились в обличчя магістра Діонізія Гібридона Вернигори. Магістр заплющив очі, а з-під киреї долинало легеньке шелестіння — тобто працював «штучний мізочок».

Так тривало сім секунд, за які відбулося кількасот мільярдів операцій. Нарешті магістр прокинувся. Подивився золотавими зіницями на Фуня.

— Ви говорите крізь сон? — різко спитав він.

— Б… буває,— Фуньо почервонів, як півонія.

— А ви? — звернувся магістр до Ганки.

Ганка зашарілась, немов червоногаряча троянда.

— Часом… Так собі… розмовляємо крізь сон.

— Отож-бо, — сказав магістр, — це найпростіша й найменш серйозна причина. Один випадок на мільйон сорок дві тисячі двісті шістдесят сім, що вас хтось підслухує. Але якщо будете все знати й розуміти, ви розпалитесь. Почнете шепотіти й розмовляти вголос, і буде вже один випадок на чотириста сімнадцять тисяч випадків. Крім того…

— Що крім того? — спитав пошепки Фуньо.

— Адже ви любите легку атлетику? —