Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич

— Пане Єжи, — відповів він, — а ви знаєте, як мене звичайно називають? Як? Саме так, як вас: видатний курдупель.

Як мене?

— Саме так, як вас. Та все ж ви гарно придумали з цими рудими перуками й темною пудрою. Будемо тинятися тут і там, обидва з кудлами, наче червона морква. Ви будете зватись Єжи Рудий, а я — Єжи Рудавий.

— То ви будете зватись пан Рудавий?

— Еге ж.

— А я Рудий!

— Атож!

— А вам не здається, що це трохи несерйозно?

— Я вважаю, що це зовсім несерйозно.

— У зв'язку з цим я хочу вас про щось запитати.

— Будь ласка.

— Чи справа, яку ми невдовзі маємо залагодити, але залагодити дуже урочисто, не постраждає від цієї нашої несерйозності?

— Дорогий Рудий! Це справа не тільки урочиста… бо це взагалі сьогодні нічого не означає. Це справа, як по правді, найбільшої ваги. Не лише для Кракова, але й для всієї країни. І не тільки для нашої країни. Ви читали брошури Ярослава, Марека й того третього?

— Я переглянув… але… відверто кажучи… не дуже…

— Не дуже? То в такому разі краще нічого не кажіть. Ані слова. Бо я прочитав ту брошуру двічі від початку до кінця.

— А я, дорогий пане Рудий, справді дуже добре на всьому цьому розуміюсь і хочу, щоб ви запам'ятали це раз і назавжди!

— Що саме, пане Рудавий?

— Саме те, дорогий Рудий, що ці три автори брошури, які підписалися тільки своїми іменами, — геніальні створіння, з рідкісними знаннями й чудовими задумами.

— Я дещо про це знаю, дорогий Рудавий. Навіть занадто добре знаю. І гадаю, що їм буде надзвичайно приємно почути це від вас особисто. Я їм розповідав про вас багато хорошого. А мені вони довіряють. Та вони, мабуть, уже й почули те, що я вам сказав.

— Ви думаєте, що вони підслухують?

Рудавий заходився шукати мікрофон під столом, під кріслом тощо.

— Облиште, Рудавий, — сказав я. — Від магістра Гібридона я довідався, що вони сконструювали апарати, які так підслухують з відстані трьох кілометрів, ніби з п'ятнадцяти сантиметрів. Цього досить?

— Досить. Я навіть зовсім не дивуюся тим геніям, — посміхнувся Рудавий. — Та все ж… хто такий Гібридон? Звучне ім'я. А як його звуть повністю?

— Повністю — магістр Діонізій Гібридон Вернигора.

— Ви в Кракові завжди мусите мати якогось магістра.

— Божа воля, — зітхнув я.

— А що ж це за магістр? Хто він за фахом?

— У нього дев'ятнадцять магістерських ступенів. Останнім часом він, здається, склав екзамени на чотири докторські ступені: з фізики, біології, електроніки й теоретичної математики.

— То він мусив років зі сто вчитися?

— Помиляєтесь, Рудавий. По-перше, все це було зроблено менше ніж за рік. Крім того, він не вчився, тільки, так би мовити, в нього вкладали знання.

— Не вірю! Це був би блискучий самонастроюваний і самокеруючий автомат… Ні! Не вірю!

— Можете не вірити! Будь ласка! — солодко посміхнувся я. — Це просто самонастроюваний гном.

— Пане Єжи! — заволав Рудавий. — Вам стало гірше? І давно з вами так?

— Мені зовсім не гірше! Навпаки! Останнім часом мені значно покращало. До речі, завдяки знайомству з братами Кошмарик і магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою, самонастроюваним автоматом у вигляді гнома. Він ніби малий, всього двадцять сім сантиметрів на зріст, а насправді він великий і є найбільшою з мрій усіх світових кібернетиків та всіх конструкторів так званих мислячих машин, обчислювальних тощо.

Запала довга мовчанка. Рудавий витер лоба.

— Я розумію, та навіщо такі стародавні імена й прізвище?

— А хіба ви коли-небудь бачили сучасного гнома?

— Звісно, не бачив, але навіщо так вихвалятись? Аж Вернигора?

— Дорогий пане Єжи, — сказав я лагідно, — той малюк може легко розбити протягом одного робочого дня тисячу тонн граніту. Ви мені вірите?

— Вірю, бо змушений, — підтвердив Рудавий. — Ми співробітничаємо на основі взаємного довір'я. Мені потрібно тільки одне. Я їхав із Варшави без зупинок. Не було часу пообідати, зараз я охоче з'їв би кілька тістечок.

Я кивнув знайомому офіціантові.

Він підморгнув мені: мовляв, миттю, — і за дві хвилини приніс тацю з двома дюжинами найкращих тістечок, які тільки можна було тут дістати.

Громадянин директор Єжи (тобто Рудавий) заходився наминати тістечка, час від часу запиваючи їх мінеральною водою. Я поволі цідив свою каву, але попросив його трохи поспішити.

— Правда ж, смачні тістечка, пане Єжи? Кава тут теж непогана, але ми мусимо квапитись. Щоб заїхати до театру, — взяти перуки, — в нас лишилося всього сімнадцять хвилин, а з примірюванням — двадцять. І ще стільки ж часу, щоб доїхати до найближчого місця, звідки можна спостерігати кольорові ди…

Звичайно, я хотів сказати «кольорові димарі», але урвав на півслові, раптом глянувши на Рудавого. Він сидів нерухомо, дивлячись на мене тупими, безбарвними очима. А таця з тістечками була порожня. Скільки це тривало? Дві, щонайбільше три хвилини. Як він це зробив? Просто тістечковий гігант! Це, напевно, наслідки його подорожі на Близький Схід, де більшість нафтових шейхів частково обмінюють нафту на долари, а переважно — на американські ласощі, які, до речі, дуже несмачні.

Я перестав роздумувати над тістечками, бо час уже почав підганяти нас.

— Офіціанте! Рахунок!

І ми вже на вулиці. Тут мирно стоять поряд «Мерседес-280 SEL» і мій ніби трохи засмучений мопед.

З обох боків, наче справжні гангстери в кінофільмах, ми вистрибуємо на передні сидіння «мерседеса» і…халтура! Цей прекрасний виродок не хоче вмикатись. Через кілька секунд я бачу в дзеркальці, що мій мопедик, названий Добряком, киває нам лівим кермом. З висловлювань Рудавого я зрозумів, що відчував Добряк і чому він починає викручуватись од сміху. Він відчув, що прекрасний