Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич
Незважаючи на значні перешкоди і насамперед завдяки втручанню Ганки, яка побачила мене в натовпі, мені вдалося пробратись усередину огорожі. Тут мене здивувала сцена, до якої я не був підготовлений. Фуньо цікавився виключно димарем і його кольоровою музикою. Але другий режисер, тобто Ганка, саме готувала до розмови двох свідків події.
Їх освітлювали два рефлектори, невеликі за розміром, але дуже яскраві. При їхньому світлі я роздивився тих чоловіків, які видались мені знайомими. Вищого я пам'ятав по якійсь конференції чи з якихось знімків, а може, просто з фотографії. Хто він такий? Якийсь діяч? Службовець? Директор? Напевно, директор!
Директор, що керує саме цими підприємствами, димар яких і далі випускав у повітря райдужну, блискучу хвилю диму.
Зате другий? Дуже знайома постать і зовсім чуже обличчя: сивуватий чубчик, зовсім сиві вуса, зморшки, в руці паличка. Це здавалося досить дивним, тому що коли обидва чоловіки повернулись до мене спинами, то кремезніший і вищий з них скидався просто на старенького сивоголового батька. Ганка дала знак — і чоловіки почали розмову. Мені не хотілось підходити до них, щоб підслухувати, але навіть звіддалік я бачив, що розмова перед мікрофоном, хоч і почалась обережно й вимушено, стає чимраз завзятішою і гострішою. Було смішно, що сивуватий, вусатий хирляк підпирає до муру, а точніше, збиває з дороги директора, який завдяки своїй вазі й силі міг би влучним ударом втовкмачити хирляка в димар.
Ще одна річ була майже незрозумілою. Біля обох співрозмовників стояв старанний і дуже уважний звукооператор. Це був молодик такого зросту й такої комплекції, як я. Ще смішнішим здавалося те, що він і одягнений був так, як я, тільки черевики мав зовсім інші. Я збагнув, що знаю дещо про нього: знаю, де й коли він народився, як звали його батьків і яке прізвище мала його мати. На щастя, ми відрізнялись зачісками, а точніше, волоссям на голові. Він був розпатланий і рудий, як висохле рисове поле або хутро молодої видри. А в мене було акуратно зачесане волосся, і не задовге (бо довге волосся вже давно вийшло з моди), кольором схоже на суміш мідного дроту з хвостом молодої білочки.
Спершу я зрадів, що з двох Єжи Б. режисер Фуньо запряг у роботу лише того, з Варшави. А мені дозволив прогулюватись під темним, хоч і прозорим небом. Та незабаром мене вже не радувало, що той другий Єжи пітніє від роботи, а мені дали повну волю, випустили па зелену травичку. В прямому й переносному розумінні. Бо його знімають, він працює. А я ж хто такий? Панянка-білоручка? Аліса в Країні чудес? Сьомий із заснулих братів? О, ні! Я не дозволю, щоб мене зіпхнули на узбіччя.
Я став роздивлятись навкруги, шукаючи братів Кошмарик, але вони десь зникли, як зникають у тумані краківські планці[17].
Мені зовсім не хотілося нападати на Фуня Прекрасного чи на чарівну Ганку. По-перше, вони вже зняли звуковий фільм. По-друге, я міг би осоромитись перед Ганкою і Фунем, навіть перед своєю сім'єю, якщо вона десь поблизу в натовпі. Краще стояти спокійно і вдавати з себе головного редактора програми, аніж безглуздо метушитись на екрані. І цієї миті зі мною сталось щось дивне. Ніколи й не сподівався від Себе такого: зненацька я страшенно засумував за магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою, за його схильністю до кепкування.
— Стоп! — вереснув Фуньо.
Камери перестали працювати. Ганка з глибоким полегшенням пригладила зачіску. Рудий звукооператор віддав їй мікрофон. А обидва співрозмовники, яких знімали, відразу розпрощалися, холодно вклонившись один одному. Потім директор, прощаючись із Фунем, замість долоні простяг йому три пальці (Фуньо цього не помітив) і, ледь кивнувши головою Ганці, наче криголам, вплив у натовп.
Знімальна група почала складати своє різноманітне й складне приладдя. А я все марно розглядався навкруги, шукаючи магістра Вернигору. При цьому я так глибоко замислився, що й не помітив, коли до мене підійшов той шпакуватий хирляк, який ніби враз погладшав. Він торкнувся пальцем моєї руки й зненацька зареготав, мов хлопчисько.
Я глянув йому в очі, і в мене зникли будь-які сумніви.
— Мареку! — вигукнув я. — То це ти?!
— Пане Єжи, чому ви так кричите? — здивувався Марек.
— Тому що я самотній, безробітний і не знаю, що мене чекає. Тут кожен із себе вдає когось. Може, ви й мені накажете перевдягтися балериною з Великого театру або трапером з Великих Озер?
Так я сказав Марекові, додавши, що ми обидва опинились у безглуздому становищі: машина з телебачення вже поїхала, забравши пана Рудавого, а нас залишили самих у темряві, бо місяць зайшов за хмари, собаки поснули і ніхто не співає за лісом.
— Ви помиляєтесь, пане Єжи. Ми не самотні, бо нас двоє. Навіть більше! У вас є чудова машина для швидкої й безпечної їзди. Невже ви забули про неї? Негаразд! Адже вона ось стоїть, позаду вас.
І справді! Спертий на кілок мотузяної огорожі, стояв мій Добряк. Я зворушено поплескав його по кермі й спитав у Марека, куди ми поїдемо.
Він відповів, що, на жаль, не може супроводити мене. Але незабаром надійде наш спільний знайомий і з ним я поїду. Той знайомий і пояснить, куди ми помандруємо. Ми повинні зачекати на нього. Але не більше двох хвилин. Я ще запитав «шпакуватого хирляка», про що він розмовляв там, біля «Димаря А». Однак Марек не дуже балакучий. Він тільки сказав, що вони говорили про деякі властивості кольорових димарів, потім зітхнув і замовк. Ніч над містом стала вже чорною й чистою, наче води Чорного Ставу. На ці
