Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич

також «Кольорової Вісли». По-друге, кожного з присутніх запрошую до складання попередніх проектів, які стосуються дальших дій. Принагідно пояснюю, що ніхто з нас не повинен дотримуватись якоїсь установленої послідовності. Як відомо, не досить уміти почати з початку, щоб закінчити в кінці. Я вважаю, що той, хто не знає, який має бути кінець, не зможе добре почати. Тому треба часом почати з кінця, щоб закінчити початком. Це питання таланту.

Фуньо підняв руку. Я надав йому слово.

— Якщо йдеться про талант, — промовив він, — то саме таким способом я роблю фільми. Наприклад, тут частина середини, потім кінець, далі решта середини і в кінці початок. Тільки так!

— А зараз, любий, — шепнула Танка, — ти робитимеш так або інакше. Може, навіть від початку до кінця. Зрозуміло?

— Але ж, Ганнусю! — вигукнув Фуньо.

— Але ж, Фуню! — вереснув я. — Хіба я дав тобі слово? Фуньо почав белькотіти якісь вибачення, коли зненацька попросив слова магістр. Я, незважаючи на обурення Фуня, заткнув йому рота Ганчиною косинкою і надав слово магістрові.

Магістр поводився якось дивно. Спершу він приклав палець до губів, наказуючи всім мовчати, потім закотив рукава аж під пахву, витягнув горизонтально руку й почав на ній висвітлювати слово по слову. Хто не вірить, може зателефонувати до самого магістра (номер 978651). А техніка ця відома. Багато редакцій ранкових газет мають на своїх будинках вечірні «світляні видання». Вони побудовані на принципі світляних спортивних табло. На фронтоні будинку монтують багато рядів електричних лампочок, які то спалахують, то гаснуть, утворюючи літери; літери сполучаються в слова, тобто в найновіші повідомлення.

На руці в магістра не було лампочок. Більше того! На руці, яка раптом стала темною, він висвітлював слово по слову схожим на неонове, але набагато м'якшим світлом. Він висвітлив виразний і чіткий напис:

«Увага! Хтось нас підслуховує, а інші нас винюхують. Діє одне людське вухо і два собачі носи. Нехай господар перевірить, у чому справа!»

Всі присутні подивились на мене. З обуренням! А я похнюпився.

Те, що хтось нас винюхує і буде винюхувати, я знав з самого початку. І повинен був попередити, що в квартирі є два дуже цікаві собаки, хоча вони вміють зберігати таємниці.

Зате я забув, що бабуся запланувала собі на сьогодні скласти і впорядкувати книжки у вітальні. Про цю загрозу я якось забув, бо й так уся родина знає, що коли бабуся Ірена щось вирішить зробити, її не зупиниш ніяким чином, ніякими аргументами. Ми певні, що її не стримала б навіть ухвала сейму. Більше того, ухвала Ради Безпеки чи рішення Організації Об'єднаних Націй небагато допомогли б. Те, що вирішено, буде виконано, — і нікому немає до цього діла. Легко сказати — нікому немає до цього діла. Так може говорити той, кого це не обходить. Той, хто, наприклад, бавиться в Австралії з маленьким кенгуру й не має жодного уявлення, що певною мірою ходить вниз головою.

Але я не ходжу вниз головою, і мене дуже обходять дві речі. По-перше, те, що бабуся стоїть на триметровій драбині. По-друге, таємна нарада в моєму домі.

Магістрів переполох свідчив про те, що бабуся вже порається у вітальні, а це означає, що жінка вісімдесяти п'яти років вибралась па досить високу домашню драбину, щоб витерти пил з річних комплектів журналів «Діалог» і «Творчість», які лежать на найвищій книжковій полиці. Знову! Всього через три місяці! Я мовчав, бо, заплющивши очі, побачив бабусю на найвищому щаблі драбини, собак, які обнюхують усе, що тільки можна, — і в мене потемніло в очах: як застрахувати бабусю-альпіністку? Я німію від страху, а вона насвистує собі вальс Шопена!

До того ж, бабуся має одну особливу рису, яку я частково успадкував. А саме: лівим вухом вона чує в чотири рази краще, ніж правим, а правим чує цілком нормально. А якщо магістр зняв переполох, то це означає, що бабуся вже кілька хвилин стояла, повернувшись до нас лівим вухом, і чула кожне наше слово. Незважаючи ні на що, треба вживати якихось заходів. Незважаючи на родинні стосунки! Я простягнув руку до друкарської машинки, що стояла на жінчиному письмовому столі, й вистукав на ній одним пальцем (бо не люблю й не вмію інакше друкувати па машинці) таке:

«Вибачте! Я забув, що бабуся вже почала (згідно з своїм тижневим планом) витирати пил з книжок у вітальні. Повинен сказати, що в неї ліве вухо діє, як найчутливіший мікрофон. Що ж до обнюхування, то це не страшно. Наші собаки небалакучі. Крім того, вони домашні, отже, вміють тримати таємницю».

Мою інформацію було сприйнято стримано. Тільки в Ярека й Марека весело блиснули двокольорові оченята. Зате в мене, мабуть, була така весела фізіономія, як у розбійника під шибеницею.

Ярек нахилився до Ганки і щось сказав пошепки. Фуньо враз значущо й ревниво закашляв, але Танка не звернула на нього уваги. За хвилину вона озвалася своїм звучним голосом, наче зовсім не розчула Фуня або навіть не помітила.

— Дорогий пане Єжи! Мене дивує одна річ. Справді, ще досить рано, й ми недавно поснідали. Однак уже час було б випити якоїсь кави або чаю. Чи ж не так?

Я саме повернувся лівим вухом у бік сусідньої кімнати, двері з якої вели до вітальні. За тими дверима я зненацька почув швидке деркотіння, так ніби хтось тягнув паличкою по паркані. Потім уже всі почули голосний стукіт, змішаний з гавканням Ренні й писком переляканої Массумі. Наступна секунда тяглась для мене майже сто годин. Але вже за мить залунав задиристий стукіт жіночих підборів. Ух! Я промовив уголос:

— Ух! Ще раз пощастило.

— Що «ще раз пощастило»? — спитав магістр. Я зітхнув.

— П'ять років тому лікарі заборонили бабусі спускатися з Каспрової вершини і навіть, що її особливо сердило, з Носаля й Губалувки[13]. Тоді вона образилась на лижви,