Сурма лебедя - Елвін Брукс Уайт
А скунс весь цей час блукав наосліп довкола, б’ючись об різні речі. Це було прикре видовище.
Сем тримав свою тичку й терпляче вичікував, схожий на рибалку, що жде, поки «клюне». Та ось скунс приблукав до Семового ґанку. Сем дотягнувся до звірятка своєю тичкою, накинув зашморг на бляшанку й різко сіпнув. Зашморг тісно зашморгнувся, і бляшанка зіскочила зі скунсової голови. Коли ж це сталося, скунс обкрутнувся на місці й видав залп — просто в містера Брикла! Директор відскочив, спіткнувся і впав. А хлопці, мов несамовиті, ще завзятіш затанцювали, затискаючи собі носи. Скунс утік собі в ліс. Містер Брикл підвівся, обтрусився. У повітрі розлився скунсів сморід. Смердів тепер і містер Брикл.
— Вітаю, Семе! — сказав містер Брикл. — Ти врятував дике звірятко й подарував «Кукускусу» чудовий струмінь диких парфумів. Я певен: усі ми надовго запам’ятаємо цю смердючу подію. І я не знаю, як нам узагалі її забути!
— Ку-гуу! — піднявши свою сурму, проголосив Луї. Озеро відгукнулося відлунням цього сигналу. По всьому табору повітря просякло густим, багатющим мускусним духом скунсового секрету. Хлопці все танцювали-витанцьовували, затискаючи носи пальцями. Дехто хапався за живіт і згинався в три погибелі, удаючи, ніби блює.
І тоді містер Брикл оголосив, що якраз пора для ранкового купання.
— Поплаваєм, а повітря тим часом і очиститься! — сказав він і подався до свого котеджу перевдягтися.
Після підобідку таборяни розходилися по наметах перепочити. Хто читав книжку, хто писав листа додому, скаржачись батькам, яке препаскудне тут харчування. Решта просто валялася на своїх койках та базікала. Якось-то під час такого перепочинку хлопці з Ренетового намету почали глузувати з його імені.
— Ренете Скіннере! — розпочав один хлопець. — І де ти доп’яв таке дурне ім’я: Ренет?
— Мені його дали батьки! — відповів Ренет.
— А я знаю, що означає це його яблучне ім’я! — вихопився інший. — Воно означає Кислий Ренет, тобто він — Кисло-Ренетний Скіннер!
Решта хлопців зареготали й почали скандувати:
— Кислий Ренет! Кислий Ренет! Кисло-Ренетний Скіннер!
— Тихо! — гаркнув староста намету.
— Не бачу тут нічого смішного, — захищався Ренет Скіннер.
— Та ні: його справжнє ім’я не Кислий Ренет — прошепотів ще один хлопець. — Його звати Червивий Ренет! Червивий Ренет Скіннер!
Ця версія викликала вибух верескливого реготу.
— Тихо! — знову гаркнув наметовий староста. — Я хочу, щоб у цьому наметі запанувала тиша! Дайте Ренетові спокій!
— Дайте Гнилому Ренетові спокій! — прошепотів ще хтось. І дехто з хлопців-пересмішників мусив накрити голову подушкою, аби староста не почув хихотіння.
Ренетові Скіннеру стало так кепсько на душі. Коли спливла «мертва година», він вийшов із намету й побрів до причалу. Дуже не любив він, щоб із нього глузували, то й захотів утнути щось таке, щоб усім закрутило в носі. Нічого нікому не сказавши, він тихенько спустив човна на воду й повеслував. Прямував він до протилежного берега, а то ж ціла миля відстані. І ніхто не завважив його витівки.
Ренет Скіннер не мав права самостійно брати човна. Він-бо ще не склав свого іспиту з уміння плавати. І веслярського тесту не здав. Тож він став порушником табірних правил. А коли він відплив на чверть милі від берега й опинився на глибокому, зненацька подув дужий вітер.
Хвилі росли все вище. Керувати човном ставало дедалі тяжче. Зненацька висока хвиля підхопила каное й закрутила ним. Ренет наліг на весло, але воно вислизнуло з його рук. Хлопець утратив рівновагу, й човен перевернувся. Ренет опинився у воді. Одежа вмить намокла, обважніла й потягла його на дно. Важкі черевики теж тягли його донизу. Ренет ледве якось тримав голову над водою. Але, замість триматись за борт човна, він почав пливти до берега — божевільне рішення! Одна хвиля вдарила йому в обличчя, й він наковтався води.
— Рятуйте! — закричав Ренет Скіннер. — Рятуйте! Я тону! Якщо я втону, погана слава зіпсує ім’я табору! Рятуйте! Врятуйте мене!
Вихователі кинулися до води. Вони пострибали в човни, шлюпки й відчайдушно завеслували до хлопця, що тонув. Один вихователь скинув свої мокасини, пірнув у воду й поплив наввимашки до Ренета. Прибіг до причалу й містер Брикл. Він миттю вихопився на вишку, схопив мегафон і почав керувати рятувальною операцією.
— Тримайся за човен, Ренете! — закричав він. — Не залишай човна!
Однак Ренет уже залишив свій човен. Сам-один серед розбурханої стихії, він безладно бацав руками по воді й тільки втрачав сили. Хлопець уже був певен: ось зараз він піде на дно й потоне! Був геть знесилений і переляканий. Вода вже потрапила йому в легені. Видно було: недовго бідолаха протримається…
Першим човном, що відірвався від причалу, стало каное Сема Бівера. Сем щосили налягав на весла, напружуючи всі м’язи. Але, схоже було, для Ренета складалася безнадійна ситуація. Всі човни були ще далеко від хлопця, що тонув…
Коли в таборі розчули отой перший заклик: «Рятуйте!» — Луї якраз виходив з-за рогу директорського котеджу. Він відразу розгледів Ренета серед хвиль і відгукнувся на той заклик.
«Я не можу туди полетіти, — подумав Луї, — бо останнім часом якраз повипадали мої махові пера. Але як побіжу по хвилях, то випереджу всі ці човни!»
Поскидавши на землю і дощечку, й олівця, і сурму, Луї помчав по плесу, б’ючи повітря своїми велетенськими крильми й відштовхуючись від води широкими перетинчастими лапацюрами. Навіть посеред літа, коли лебеді тимчасово втрачають здатність літати, лебідь може бігти по воді з неймовірною швидкістю. Могутні крила Луї били
