Сурма лебедя - Елвін Брукс Уайт

виробилася звичка: тільки виникла яка проблема — так його думки й линуть до Сема Бівера. А тут ще й весна забрала його спокій. Щось його мов підштовхувало: кидай озера й лети хоч куди-небудь! Тож одного чудового ранку він здійнявся у повітря й подався просто до Буйнотрав’я чи то Краю Соковитих Трав, а точніше — до Безперешкодного ранчо, де мешкав Сем.

А літалося-ширялося ж йому теперечки вже не так легко, як було колись. Вам би отак політати: щоб на шиї теліпалася сурма, щоб вітер бив тобі в груди грифельною табличкою, а навколо шиї витанцьовував крейдяний олівець на шворці! Ото б ви й знали, як тяжко привелося тому юному лебедеві. Аж тепер Луї оцінив переваги мандрування впорожні, коли тебе не тягнуть додолу купи набутків на шиї. Та хай там як, а був він дужий літун і ніяк не міг десь покинути дощечку, крейду й сурму — надто важливі для нього речі.

Підлетівши до Семового ранчо, він описав коло, а тоді плавно спустився на землю й зайшов до повітки. Там якраз і був Сем — доглядав свого поні.

— Ой, ви тільки гляньте, хто до нас прийшов! — вигукнув Сем. — Вигляд у тебе, мов у комівояжера, — так ти обчіплявся усякими причандаликами. Радий бачити тебе!

Луї притулив свою дощечку до стінки стайні. «У мене біда!» — написав він.

— А що ж скоїлось? — стурбувався Сем. — І де ти взяв сурму?

«Оце ж і є моя біда, — написав Луї. — Мій батько її вкрав! І дав мені, бо я не маю голосу. Але він не заплатив за неї».

Сем тільки свиснув. Тоді завів поні до стійла, прив’язав його, вийшов і сів на паку сіна. Якусь хвилину він просто дивився на птаха. А тоді сказав:

— Ти маєш грошову проблему. Але ж це звичайна річ! Чи не кожному бракує грошей. Тож тобі потрібна робота. Тоді ти зможеш складати свої заробітки, а коли наскладаєш досить грошей, тоді твій батько й відшкодує крамареві за вкрадену в нього сурму. Ти як, уже навчився на ній грати?

Луї кивнув головою. Тоді підніс сурму до дзьоба.

— Ку! — зойкнула сурма. Поні аж підскочив.

— Ого! — вигукнув Сем. — Це непогано. А якісь інші ноти знаєш?

Тут Луї похитав головою.

— Маю одну ідею! — сказав тут Сем. — На це літо я знайшов роботу помічника вихователя у хлопчачому таборі в Онтаріо. Це в Канаді. Обіцяю: я випрошу для тебе роботу горніста, якщо ти опануєш іще кілька нот. Табору потрібен горніст. Ось яка там робота: ти сурмиш кілька жвавих нот рано вранці, щоб побудити хлопців. Тобто ти «сурмиш зорю». Тоді сурмиш інший мотивчик, скликаючи таборян на обід. Це називається «обідній клич». А ввечері, коли вже небо стемніло, а озеро навіть не хлюпоче, і хлопці вже полягали спати, а комарі їх жалять щосили, то ти, щоб хлопці краще поснули, просурмиш їм іншу мелодію — тиху, приємну й сумовиту. Це називається «колискова». Хотів би ти поїхати зі мною в табір і спробувати отак попрацювати?

«Я згоден на яку завгодно роботу, — написав Луї. — Мені до зарізу потрібні гроші».

Сем захихотів.

— Окей, — сказав він. — Табір розпочинається десь за три тижні. А тим часом ти вивчиш ці три основні мелодії горніста. Ось я куплю тобі музичний самовчитель, де написано все про ноти.

І Сем дотримав слова. Він вишукав книжку армійських мелодій для сурми. Прочитав Луї вказівки для сурмача-горніста. «Стань струнко. Тримай сурму завжди трохи підняту вгору. Ніколи не опускай її донизу, бо в такій позиції стискаються легені, а сам виконавець тоді має досить нікчемний вигляд. Раз на тиждень прочищай інструмент від слини».

Щодня післяобід, коли гості містера Бівера від’їздили на гуртові екскурсії в гори, Луї практикувався програвати свої сигнали. Досить швидко опанував і «зорю», й «обідню», й «колискову». Особливо ж йому подобалася «колискова». З’ясувалося, що Луї здібний до музики! І він так прагнув стати справді хорошим сурмачем. «Лебідь-Сурмач, — міркував він, — мусить добре грати на сурмі!» А ще до вподоби йому була сама ідея дістати роботу й отримувати платню. Як на лебединий вік — він уже мав майже два роки — Луї був уже досить дорослий, щоб самостійно працювати.

Увечері, перед від’їздом до табору, Сем спакував до заплечника свої похідні речі. Уклав свої кросівки й мокасини, куфайки з написом «Табір „Кукускус“» на грудях. Туди ж і фотокамеру, вкутану в рушник. А ще — рибальську вудку, свою зубну щітку, гребінця та одежну щітку, светр, пончо й тенісну ракетку. А ще — записника, олівці, поштові марки, набір речей першої необхідності й книжку, що допомагає розпізнавати птахів. Перш ніж лягти спати, він розгорнув свого щоденника й записав:

Завтра останній день червня. Тато відвезе мене й Луї до табору «Кукускус». Б’юсь об заклад: це буде єдиний табір у світі, де лебідь-сурмач виконуватиме обов'язки табірного горніста. Мені подобається мати роботу. Хотів би я знати, ким я стану, як виросту й буду дорослим чоловіком. Чому собака завжди потягується, коли прокинеться?

Сем закрив щоденника, поклав і його до наплечника, де вже були складені його речі, ліг у ліжко, вимкнув світло й полежав трохи, намагаючись розгадати, чому собака завжди потягується, коли прокинеться. А за дві хвилини й заснув. А Луї у повітці вже спав давно.

Бадьоро підхопившись рано вранці, Луї охайно почіпляв собі на шию свої надбання: грифельну дощечку, крейдяного олівця й сурму. А тоді заліз на заднє сидіння автівки містера Бівера. То була «складана машина», і містер Бівер опустив її верх. Сем сів спереду, поруч батька. Луї, високий, білий і симпатичний, стояв на задньому сидінні. Місіс Бівер поцілувала Сема на прощання. Наказала вона йому і добрим хлопчиком бути, і берегтися, і не топитися в озері, й не встрявати в бійки з хлопчаками, й не вибігати під дощ (а потім сидіти в сирості й дрижаки ковтати, забувши надягти светра), і не губитися в лісі, й