Сурма лебедя - Елвін Брукс Уайт
— Ну, а тепер пора всім і в ліжка! Завтра вранці ви можете поплавати перед сніданком — і зовсім не обов’язково в плавках. Просто, як тільки зачуєте «зорю» — сурму Луї, вискакуйте з ліжок, скидайте піжами, бігом на причал — і в воду! А я там буду ще раніше вас, щоб виконати своє потрійне сальто з вишки. Це освіжає мене, дає наснагу на цілий нелегкий робочий день. На добраніч, Луї! Добраніч, Семе! Добраніч, Ренете! Добраніч усім!
Уже й споночіло. Хлопці поночі розбрелися по своїх наметах. Старші вихователі посідали на порозі, щоб викурити останню люльку.
Сем заліз під свої ковдри в наметі номер три. А Луї зійшов на високу пласку брилу біля берега й завмер там, вичікуючи. Коли вже скрізь погасло світло, він став обличчям до табору, підніс сурму до уст і заграв колискову.
Остання нота мелодії немовби затрималася трохи на тихому плесі озера. Лежачи у своїх ліжках, хлопці чули ті чудові звуки. Вони почулися безжурними, щасливими — і сонними. Прикро було тільки Ренетові Скіннеру, що не любив птахів узагалі й щоб вони йому щось там співали-грали на ніч — зокрема. Але навіть Ренет незабаром заснув-таки, хай і після своїх товаришів-однонаметників. І він не просто заснув, а ще й захропів! Люди, котрі недолюблюють птахів, часто хроплять під час сну.
Глибокий спокій огорнув табір «Кукускус».
Розділ 12Врятуй потопельника
Луї подобалося ночувати на озері. Увечері, приспавши хлопців «Колисковою», він чалапав на піщаний берег біля причалу. Там знімав із себе дощечку, крейдяного олівця та сурму й ховав їх під кущем. Тоді плюхався у воду. Опинившись серед плеса, він ховав голову під крило. Якусь хвильку дрімав, думаючи про домівку й батьків. Потім задумувався про Серену: яка ж вона прекрасна та як палко він її любить. А потім засинав на цілу ніч. На світанку Луї повертався на берег, де мав легкий сніданок: трохи водяних рослин. Потім чіпляв собі на шию свої набутки, видирався на пласку брилу й грав хлопцям «зорю». А ті, як зачують лебедеву сурму, швидко прокидаються й вибігають до причалу, щоб поплавати перед сніданком.
По вечері таборяни часто грали у волейбол. І Луї полюбив цю гру. Так швидко скакати, як хлопці, він не міг, зате, завдяки своїй довгій шиї, міг досить далеко й високо діставати головою, відбиваючи м’яча і високо у повітря, й навіть через сітку. Зовсім нелегко було провести удар повз Луї — лебідь «витягував» чи не будь-яку подачу. Коли хлопці перед грою формували дві команди, Луї завжди вибирали собі першого.
Сподобалося хлопцям табірне життя в Онтаріо. Вони навчилися правувати човном, навчилися й плавати. Сем Бівер водив їх у походи, де навчав, як висидіти тихенько на пеньку, щоб поспостерігати життя птахів і взагалі диких істот. Показав їм, як ходити в лісі, не зчиняючи шуму-шелесту. Показав, де зимородок-рибалочка має своє гніздо: ось тут, у нірці в березі над струмком! А он, бачите? Куріпка зі своїм виводком… Ось хлопці зачули тихе ку-ку-ку-ку! І Сем пояснив їм, що то вони чують «точи-пилку» — найменшу з сов, не більшу за людську долоню. Іноді серед ночі весь табір прокидався від вереску дикого кота. За все літо ніхто з них жодного разу так і не побачив того дикого кота, а от нічний його вереск чули, і то не раз.
Одного ранку Сем грав у теніс із Ренетом Скіннером, і тут почувся якийсь металевий дзенькіт. Сем Бівер роззирнувся надовкола: де воно? що воно? Коли це з лісу вискочив скунс! Головою звірятко застрягло у бляшанці з-під консервів, перестало бачити, куди йому йти, то й почало бумкатися у дерева й камені, і тому й лунало щораз: дзень! телень! телелень!
— Цей скунс пропаде, якщо йому не допомогти! — сказав Сем, кладучи ракетку на землю. — Він перевідав смітник, шукав там решток їжі. Засунув голову в порожню бляшанку, а тепер не може її з голови скинути.
Умить табір облетіла новина: на сцену вийшов скунс! Хлопці збіглися подивитися безплатну сміхоту. Містер Брикл їх застеріг: «Не підходьте надто близько, бо він може вразити струменем дуже смердючого скунсового секрету!» Тож хлопці хоч і витанцьовували довкола, але на певній відстані від тваринки-смердючки, ще й затискаючи собі ніздрі пальцями.
Одначе нерозв’язаним лишалося велике питання: як так зняти зі скунсової голови бляшанку, щоб він не «пригостив» тебе своїми парфумами?
Звісно, кожен мав свою власну пропозицію.
Один запропонував: треба змайструвати лук і стріли, а до стріли прив’язати шворку. Потім слід стріляти в бляшанку, а коли стріла в ній застрягне, смик за шворку! І бляшанка зніметься зі скунсової голови. Ця пропозиція більш нікому, крім її автора, не припала до вподоби: забагато ж мороки!
Інший хлопець запропонував, щоб двоє видерлися на дерево, й один тримав би другого за ноги, а той другий висів би догори ногами, і коли скунс проходитиме попід тим деревом, то той, чиї руки теліпаються внизу, вхопиться за ту бляшанку й скине її! А якщо скунс і стрельне своїм смородом, то цього хлопця його смородова атака не зачепить, бо він же висить у повітрі! І цей проект більш нікому, крім його автора, не сподобався. А містер Брикл висловився категорично проти. Мовляв, пропозиція вкрай непрактична, ба навіть небезпечна, тож він такого нізащо не дозволить.
Третій хлопець запропонував узяти колоду, вимастити її клеєм, тож коли скунс стукнеться в ту колоду, так бляшанка до неї й прилипне! І ця пропозиція не викликала ентузіазму, а містер Брикл заявив, що взагалі не має в хазяйстві ніякого клею.
Поки