Сурма лебедя - Елвін Брукс Уайт

«От коли б я міг працювати моїми трьома пальцями з цими клапанцями! — мріяв він. — Тоді б я міг грати всяку музику, а не тільки сигнали табірного горніста. Міг би грати джаз! Грав би кантрі-й-вестерн… Грав би й рок! Я міг би виконувати велику музику Баха, Бетховена, Моцарта, Сібеліуса, Гершвіна, Ірвінґа Берліна, Брамса… та всіх! Я міг би стати справжнім виконавцем по класу сурми, а не простим табірним горністом. Може, мене взяли б навіть до оркестру на роботу…»

Подібні думки сповнювали його шанолюбством. Луї любив музику й до того вже розмірковував, де б його влаштуватися на заробітки згодом, коли скінчиться табір.

Хоча йому подобалося життя в таборі «Кукускус», але Луї часто думав про свою домівку на Верхньому озері в Монтані. Згадував батьків, братів та сестер, і тужив за Сереною. Був він дуже закоханий у юну Серену й намагався уявити, що ж воно там десь із нею діється. Вечорами він задивлявся на зорі й думав про неї. І навіть пізнього вечора, коли жаби перегукувалися через озеро: «Кум! кума! Йорк, йорк…», — він усе ще думав про Серену. Бувало й таке, що сумував, тужив за домівкою, почувався геть самотнім… Але музика його втішала. Він дуже любив звучання своєї сурми.

Літо промайнуло — так швидко! Останнього дня містер Брикл скликав усіх вихователів до себе й видав їм їхню платню. Луї отримав домовлені сто доларів — перші гроші, які він заробив у своєму житті. Не мав лебідь-музикант ні гаманця, ні кишень, то містер Брикл поклав ті гроші у водонепроникну калиточку на зашморгу й почепив ту торбинку птахові на шию — поруч його сурми, грифельної дощечки, крейдяного олівця й медалі за врятоване життя. Тоді Луї пішов до намету Сема Бівера. Той саме спаковував речі. Луї зняв із шиї дощечку й олівця.

«Мені потрібна ще робота, — написав він. — Куди мені податись?»

Сем хвильку посидів на ліжку, помізкував. А тоді сказав:

— Лети на Бостон! Може, тобі дадуть роботу на Човні-Лебеді?

Досі Луї іще ні разу ані в Бостоні не бував, ані не мав жодного уявлення, що то воно там за Човен-Лебідь, але вдячно кивнув головою. А тоді ще написав на дощечці: «Зробиш мені послугу?»

— Авжеж! — відповів Сем.

«Візьми лезо безпечної бритви й порозтинай перетинки на моїй правій лапі, аби я міг ворушити окремо кожним пальцем!»

І вже й простяг лапу: роби йому операцію!

— А навіщо тобі ворушити пальцями? — зчудувався Сем.

«Побачиш! — відписав Луї. — Роз’єднані пальці потрібні мені для мого бізнесу».

Сем іще трохи повагався, а тоді пішов позичив лезо в одного зі старших вихователів. Зробив довгий охайний розтин між внутрішнім і середнім пальцями Луї. Потім — такий самий розріз між пальцями середнім і зовнішнім.

— Боляче? — запитав хлопець.

Луї похитав головою: Ні! А тоді підняв сурму, поклав свої вже роз’єднані пальці на клапани й програв: до, ре, мі, фа, соль, ля, сі, до. До, сі, ля, соль, фа, мі, ре, до. Ку-гуу!

Сем заусміхався.

— Та Човен-Лебідь залюбки візьме тебе на роботу, не сумнівайся! — запевнив він. — Тепер ти справжній сурмач. Але ж надалі, з тією розтятою перетинкою на одній лапі, ти станеш гіршим плавцем. Тебе заноситиме так, щоб ти плавав усе колами, бо твоя ліва лапа краще загрібатиме воду, ніж порізана права.

«Та вже якось пристосуюсь, — написав Луї. — Велике спасибі за хірургічну операцію!»

А наступного дня таборяни й роз’їхались. Човни піднято на стелажі у човнярні, порон витягнуто на берег, вікна будинку забито дошками — від проникання ведмедів та білок, матраци запаковано в чохли на блискавках… Усе охайно прибрано — на весь період довгої, безголосої зими. З усіх таборян у таборі лишився тільки сам Луї. Махові пера швидко відростали, але він усе ще не міг літати. Тож він і надумався: перебуде в таборі, зовсім сам-один, до того часу, коли знову зможе здійнятися у повітря, а тоді візьме курс просто на Бостон.

Без хлопців озеро було таке мовчазне, але Луї самота ніскілечки не докучала. Наступні три тижні він відпочивав, нічим себе не перевантажуючи. Спокійно відрощував свої махові пера, день і ніч мріяв про Серену та вдосконалював свою гру на сурмі. За літо якої тільки музики він не наслухався: дехто з хлопців мав коли не приймача, то магнітофона — тож тепер він і розучував почуті пісні на сурмі. Що не день він досягав усе більшої досконалості. А одного чудового дня Луї навіть склав пісню для Серени (і слова, і музика — власні), записавши і слова, й ноти на своїй дощечці:

У цій пісні звертався він, звісно, тільки до неї — до Серени, але лишив її ім’я поза текстом: хай буде так, безособово!

Та ось і відновилося його чудове оперення. А самопочуття? Мов на вершині світу! Двадцять першого вересня Луї випробував свої оновлені крила. І вони підняли його у повітря! Молодий лебідь полегшено зітхнув. Тепер можна і в дорогу! Сурма бумкала об дощечку, дощечка штовхала торбинку з грішми, медаль за врятоване життя видзенькувала об крейдяного олівця — але, попри все це, Луї знову був у повітрі. Ось він набрав потрібну висоту й взяв курс на Бостон. Як це чудово — знову опинитися в небі!

«А літати стало таки куди важче — з усіма цими моїми набутками! — думав Луї. — Звісно ж, воно найкраще мандрувати легкома. Але, з іншого боку, як мені обійтися без цих речей? Я мушу носитися з сурмою, якщо хочу висватати Серену за дружину; мушу тягати цю торбинку з грішми, аби виплатити батьків борг; мушу мати постійно при собі цю дощечку з олівцем, аби могти спілкуватися з людьми, а цю медаль маю носити, бо я й справді врятував людське життя (а як її не носитиму — люди ще подумають, ніби я невдячний!)»

І все далі й