Сурма лебедя - Елвін Брукс Уайт

Луї кивнув головою на знак згоди. Підприємець був задоволений, але він не все розумів.

— Якщо моє запитання не буде надто нескромне, — заговорив іще Човняр, — чи не пояснив би ти мені, чому тобі так потрібні гроші?

«Всім вони потрібні», — ухильно відповів Луї на дощечці.

— Ну, я це знаю, — погодився Човняр. — Усі люди люблять гроші. Це шалений світ. Але ж мені цікаво знати, навіщо лебедеві потрібні гроші? У тебе під ногами повно любої тобі їжі: пірни та й тягни собі смаковиті рослини з дна озера. Нащо тобі ті гроші?

Луї витер дощечку й написав: «Я в боргу». І тут він згадав і бідолашного свого батька, що викрав сурму для любого свого сина, і сіромаху-крамаря з Біллінґса, якого не тільки пограбували, а ще й вітрину йому розтрощили. Луї ні на мить не засумнівався: він мусить, мусить і далі заробляти гроші, аж поки зможе нарешті оплатити свій борг.

— Окей! — мовив Човняр, а тоді звернувся до натовпу: — Цей лебідь каже, що заробляє на виплату боргу. Тож усі на борт і в наступне плавання!

І заходився продавати квитки. Мав той Човняр кілька човнів, і всі вони були приподібнені до образу лебедя. Дуже швидко всі човни наповнилися народом — гроші потекли до каси рікою.

Цілий день усі Човни-Лебеді кружляли озером, возячи свій вантаж щасливих людей, серед яких дуже багато було дітей. А Луї так грав на своїй сурмі, як іще ніколи досі в житті. Йому подобалася його робота. Любив він приносити втіху людям. І любив музику. Човняр був страшенно задоволений.

Коли день скінчився й човни обійшли своє останнє коло, Човняр підійшов до Луї, що стояв на березі й давав лад своїм речам, щоб кожна красувалася на належному місці в нього на грудях.

— Ти чудесно попрацював! — похвалив диво-лебедя Човняр. — Хороший ти лебідь. Шкода, що ти не прибився до мене ще раніше. Ну, а зараз… де ти гадаєш перебути ніч?

«А тут, на озері», — відповів Луї.

— Ну, як на мене, то це не зовсім безпечно, — з тривогою в голосі застеріг лебедя-сурмача Човняр. — Страшенно багато людей зацікавилося тобою. І через них тобі може бути клопіт. Хлопчаки чіплятимуться, дошкулятимуть. Непевні, як на мене, ті люди, що никають поночі цим парком. Тебе можуть викрасти! А я не хотів би втратити тебе. Я міг би повести тебе через вулицю до готелю «Ріц Карлтон», зняти тобі кімнату на ніч. Готель чистий, і їжа там добра. Так буде безпечніш. Ну, і я матиму певність, що вранці ти з’явишся на роботу.

Луї така ідея не дуже припала до смаку, але він погодився на готель. Подумав: «Ну, я ж досі ще ні разу не ночував у готелі — може, то буде цікаво?» То й закрокував поруч із підприємцем. Вони перейшли парк, перетнули Арлінґтон-стріт і ввійшли до вестибюля «Ріцу». Позаду лишився довгий і стомливий день, але Луї приємно було усвідомлювати, що він має добру роботу — що може працею музиканта заробляти в Бостоні гроші.

Коли адміністратор «Ріцу» вздрів, як до вестибюля заходить Човняр у товаристві величезного білосніжного лебедя з чорним дзьобом, це йому зовсім не сподобалось. Адміністратор був дуже охайно, просто елегантсько вбраний чоловік із дбайливо прилизаною чуприною. Човняр хоробро підступив до його стола.

— Я хотів би зняти на цю ніч номер на одну персону — для ось цього мого приятеля! — заявив Човняр. Адміністратор похитав головою.

— Жодних птахів! — відповів він. — «Ріц» — не прихисток для птаства.

— А знаменитостей ви ж приймаєте, прихищаєте? — запитав Човняр.

— Аякже! — запевнив адміністратор.

— Ви б прийняли Ричарда Бертона й Елізабет Тейлор, якби вони забажали у вас переночувати?

— Звісно! — відказав клерк.

— І королеву Єлизавету прийняли б, чи не так?

— Авжеж.

— Окей! — мовив Човняр. — То оцей мій друг якраз і є знаменитість. Він — славетний музикант. Сьогодні він учинив справжню сенсацію в Міському саду. Ви не могли не чути, який неподалік від вас коївся гармидер. Це — Лебідь-Сурмач, що грає, як великий Армстронг!

Адміністратор зміряв Луї підозріливим поглядом.

— А цей ваш лебідь має якийсь багаж? — поцікавився він.

— Багаж? — вигукнув Човняр. — Та ви подивіться на нього! Пригляньтеся, які в нього солідні речі!

— Ну, не знаю, — протягнув адміністратор, розглядаючи набутки Луї: його сурму, торбинку з грішми, грифельну дощечку, крейдяного олівця й медаль за врятоване життя. — Птах є птах. Звідкіля мені знати: може, в нього є воші? «Ріц» не приймає осіб із вошами.

— Воші? — обурено ревнув Човняр. — Та чи ви в житті своєму бачили чистішого гостя? Подивіться на нього! Він просто бездоганний!

Тут Луї підніс адміністратору свою дощечку, де написав: «Вошей не маю».

Адміністратор витріщився вражено. Він уже почав піддаватися.

— Знаєте, я маю бути обачливим, — сказав він Човняреві. — От ви запевняєте, ніби він — знаменитість. А звідкіля мені знати, чи славетна він постать? Може, ви просто дурите мене, посилаючись на вигадки?

І саме цієї миті до вестибюля ввійшли три дівчини. Вони захихотіли, аж запищали від захвату. Одна з них показала пальцем на Луї.

— Он він! — вереснула вона. — Он він, славетний музикант! Я візьму в нього автограф.

І дівчата підбігли до Луї. Верескуха простягла йому блокнотика й олівця.

— Чи можу я мати ваш автограф? — попрохала вона.

Луї узяв дзьобом олівця. Дуже каліграфічними літерами він вивів у записнику: «Луї».

Ще трохи писку, хихотіння, й дівчатка шугнули геть.