Сурма лебедя - Елвін Брукс Уайт

Чалапаючи до табору через болото, Сем обмірковував, чи варто розповісти батькові про те, що він допіру побачив.

— Одне знаю, — сказав хлопчик сам собі. — Я й завтра подамся до того озерця. Але не хотілося б, щоб і ще хтось набивався мені в супутці. Розповім батькові, що я побачив сьогодні, то й він захоче піти зі мною. А я не певен, чи так було б краще.

Семові було одинадцять років. Прізвище він мав Бівер. Як на свій вік, він був дужий хлопчик. Мав він чорний чуб і темні очі, мов індіанець. І ходив він по-індіанському: ставлячи одну ногу прямо поперед іншої та майже не зчиняючи шуму. Болото, яке він перетинав, було глухе місце: жодної тобі стежки, ноги грузнуть — не пошвидкуєш! Кожні чотири-п’ять хвилин Сем діставав компаса з кишені й перевіряв, чи точно в західному напрямі він іде — чи не збився з дороги часом. Канада — неосяжний край. Більшість її території — то дика пуща. Загубитися в лісах-болотах Західної Канади — то дуже кепська справа.

Плуганячи помалу, хлопчик тільки й думав, що про те чудо, яке побачив допіру. Бо й мало кому на світі поталанило уздріти гніздо лебедя-сурмача! А Сем знайшов таке гніздо — саме цього весняного дня, на озерці, де не було жодного іншого птаха. Побачив він і тих двох великих білих птахів, із такими довгими білими шиями й чорними дзьобами. Досі він іще ніколи не бачив нічого подібного — і вперше, біля того озерця з тими двома величезними лебедями, пережив такі незвичайні почуття. Наскільки ж вони більші за всіх інших птахів, яких тільки доводилося йому бачити досі! Ну, й гніздо ж було величезне: купа галуззя й трави. Лебедиця саме сиділа на яйцях, а лебідь охороняв її, тихо плаваючи сюди-туди…

Коли Сем, наморений і зголоднілий, добувся нарешті до табору, батько якраз смажив дві рибини на підобідок.

— Де це тебе носило? — запитав містер Бівер.

— Я досліджував місцевість, — відповів Сем. — Набрів на озерце, десь за півтори милі звідсіля. Коли ми летимо сюди, то бачимо його з повітря. Там нема на що й глянути — далеко йому до цього озера, де ми розташувались.

— І що ти там назорив цікавого? — допитувався батько.

— Ну, воно таке заболочене… а заросло ж як очеретом, осокою! Не думаю, що туди варто ходити рибалити. Та й добутися туди непросто — треба через болото перейти.

— А цікавого що? — не вгамовувався містер Бівер.

— Та ондатру бачив, — доповів Сем, — і кількох косиків — чорних дроздів із червоними крильцями.

Містер Бівер підвів погляд від дров’яної пічки, де на сковорідці шкварчала риба.

— Семе, — серйозно заговорив він. — Я знаю, як ти любиш ходити і все досліджувати. Але ж не забувай: ці ліси й болота куди небезпечніші за ті поля-озерця, що навколо нашого дому в Монтані. Хай-но ти ще гайнеш до того озерця — гляди не загубись! Будь обачний! Не подобається мені, що ти бредеш через болота. Вони підступні. Ступиш у драговину — й тебе засмокче, і нікому буде витягти тебе!

— Я буду обачний, — пообіцяв Сем. Він чудово усвідомлював, що знову подасться до того самого озерця з лебедями. Загубитися в пущі? Зроду не мав такого наміру. Він був задоволений собою, що не вибовкав батькові про лебедів, але мав іще якесь чудне відчуття, пов’язане з цим. Не був Сем хитруном, але де в чому трохи чудив. От, наприклад, полюбляв дещо приховати. А ще любив самотність — особливо подобалося йому самотою блукати в лісі. Йому було до вподоби життя на батьковому ранчо, в місцині, що називалася Буйнотрав’я. Любив він матір. Любив Дюка, свого коника-поника, на якому об’їжджав стада корів. Любив гасати пасовиськами. Залюбки придивлявся до гостей, які щоліта прибували на ранчо Біверів.

Але найдужче любив хлопчик оці перельоти з батьком до Канади, оці їхні табори в лісі. Місіс Бівер була байдужа до лісу, тож вона рідко літала до Канади з чоловіком та сином; зазвичай мандрували тільки Сем і містер Бівер. Автівкою їхали до канадського кордону й перетинали його. А там містер Бівер винаймав пілота-«лісовика», й вони летіли до цього лісового озера: кілька днів порибалити, поледарювати й подосліджувати. Містер Бівер брав на себе риболовлю й ледарювання, а досліджувати місцевість залюбки ходив Сем. А потім пілот повернеться й забере їх. Звали його Коротун. Як зачують Бівери тарахкотіння його двигуна, то вибігають, махають руками, спостерігають, як літак планерує додолу, потім заводять його в ангар. Оце були найприємніші дні в Семовому житті — житіє посеред дикої пущі, далеко-далеко від усього: від автомашин, доріг, людей, гамору, школи, домашніх завдань, проблем… Ох, ні! Одна проблема таки лишалася: як не загубитись! Ну й, звісно ж, іще одна, невідчепна загадка-заморочка: ким стати, коли виростеш? Всякий хлопчик виростає разом із тією проблемою-заморочкою…

Того вечора, по вечері, Сем із батьком посиділи хвильку на порозі. Хлопчик гортав-почитував книжку про птахів.

— Та! — звернувся Сем до батька. — Чи може так статися, що ми повернемось до цього табору десь за місяць… ну, днів так за тридцять п’ять?

— Либонь, може, — відповів містер Бівер. — Звісно, я на це сподіваюсь. Але чому саме за тридцять п’ять днів? Що там такого особливого з тими тридцятьма п’ятьма днями, га?

— Та ні, нічого такого, — віднікався Сем. — Просто я подумав, що тут буде особлива краса за тридцять п’ять днів!

— Більшого безглуздя зроду не чув! — вигукнув містер Бівер. — Тут весь час особлива краса.