Сурма лебедя - Елвін Брукс Уайт

Сем усе те їй пообіцяв.

— Окей! — вигукнув містер Бівер. — Рушаємо до Онтаріо, під відкрите небо!

Він запустив двигун і потутукав клаксоном.

— До побачення, мамо! — гукнув Сем.

— До побачення, синку! — гукнула синові мати.

Машина рвонула до головних воріт ранчо. Вже коли ранчо зникало позаду, Луї обернувся на своєму сидінні й приклав сурму до дзьоба.

— Ку-гуу! — просурмив він. — Ку-гуу, ку-гуу!

Той поклик сягнув садиби — дикий, чистий, зворушливий гук. Там, на ранчо, всі його почули — всіх зворушили суремні звуки. Це було таке не схоже на все інше, що вони досі чули. Нагадало воно їм про дикі й чудові речі, про місця, які вони коли-небудь знали: і вечорові заграви, й схід місяця, й гірські вершини, непролазні пущі й заховані там струмки…

— Ку-гуу! Ку-гуу! Ку-гуу! — сурмив Луї.

Гук сурми завмер удалині. Мешканці ранчо повернулися до свого сніданку. А Луї, їдучи на першу в своєму житті роботу, хвилювався десь так, як того дня, коли вчився літати.

Розташований був табір «Кукускус» на невеликому озері, посеред лісової глушини провінції Онтаріо. Не було на тому озері ні дачних будиночків, ні моторних човнів, ані не пролягала поруч жодна магістраль, де б гасали туди-сюди машини. Було то озеро посеред пущі — якраз те, що треба для хлопців. Містер Бівер путівцем довіз Сема з Луї до самого озера, а вже звідтіля вони діставалися до табору в каное. Сем сидів на кормі й веслував, а Луї стояв на носі човна й дивився вперед.

Складався табір із великої, збитої з колод їдальні, семи тентів, де спали хлопці-скаути й їхні вихователі, причалу над плесом і нужника на задвірках. Скрізь довкола стояв ліс, але був посеред табору й чистий майданчик, з якого зроблено тенісний корт. Мав табір багато човнів, щоб ними хлопці могли подорожувати до інших озер. Усіх з'їхалося туди близько сорока хлопців.

Коли Семів човен ткнувся носом у піщаний берег, Луї зійшов на берег, несучи на шиї свої речі: грифельну дощечку, крейдяного олівця й сурму. Душ двадцять хлопців вибігло на причал — поглянути, хто там прибув. Вони ніяк не могли повірити своїм очам.

— Ой, ви тільки гляньте, хто до нас приїхав! — закричав один.

— Птах! — вигукнув інший. — А подивіться-но, який великий!

Усі скупчилися навколо Луї, аби краще роздивитися цього нового мешканця табору. Декого з хлопців Сем мусив відштовхувати, а то ще, чого доброго, й затоптали б юного лебедя.

— Прошу, не напирайте так! — благав Сем.

Того вечора, вже по вечері, містер Брикл — директор табору — спорудив велике багаття перед головним приміщенням. Навколо вогнища зібралися хлопці-таборяни. Співали пісень, підсмажували грінки, били комарів. Іноді годі було розібрати слова пісень, бо хлопці співали, напхавши грінок за обидві щоки. Луї не приєднався до всіх. Він стояв самотою трохи осторонь.

За якусь хвильку містер Брикл зіп’явся на ноги й звернувся до хлопців та вихователів.

— Хочу привернути вашу увагу, — сказав він, — до нового члена нашого товариства: до лебедя Луї! Належить він до лебедів-сурмачів, це рідкісний птах. Нам пощастило, що він прибув сюди, до нас. Я найняв його на таку саму платню, що плачу моїм помічникам вихователів: сто доларів за сезон. Луї лагідний, але має дефект мови. Прибув він сюди з Монтани, разом із Семом Бівером. Луї — музикант. І, як більшість музик, він убогий і потребує грошей. Рано вранці він будитиме вас своєю сурмою, потім закликатиме вас на обід, а ввечері, коли ви лягатимете спати, Луї гратиме вам ласкаву колискову, аби ваш день швидше скінчився і тихо-мирно перейшов у нічний сон. Закликаю вас ставитися до лебедя Луї як до рівного вам і шанувати, поважати його: своїми крильми він може дати нечемі ще й яку жахливу відсіч! Отож я відрекомендовую вам лебедя Луї! Щоб ви залюбки його послухали! Вклонися ж товариству, Луї!

Луї збентежився, але вийшов наперед і вклонився. Тоді підніс сурму до своїх уст і просурмив довге куу… Ось він перестав грати, а від протилежного берега до слухачів дійшла дзвінка луна: ку-уу!

Хлопці заплескали в долоні. Луї знову вклонився. Сем Бівер, сидячи поміж хлопців, жував свої грінки й радів, що це ж його задум так успішно здійснився. Наприкінці літа Луї отримає свій заробіток: сто доларів.

І тут підвівся хлопець, якого звали Ренет Скіннер.

— Містере Брикле! — сказав він. — А як же моя думка? Я не люблю птахів. І ніколи їх не любив.

— Все гаразд, Ренете! — відповів містер Брикл. — Ніхто й не примушує тебе любити птахів. Якщо вже таке виробилося в тебе ставлення до пернатих, то продовжуй собі й далі їх не любити. Всяк може вільно тішитися своїми симпатіями й антипатіями, всіма своїми упередженнями. От я, наприклад, чогось не люблю фісташкового морозива. Сам не знаю, чому я його не люблю, але не люблю — і край. Одначе не забувай, Ренете, що Луї — один із ваших вихователів. Любиш ти його чи не любиш, а будь ласкав ставитися до нього з повагою.

Тоді підвівся один із новоприбулих — хлопець, що вперше опинився в цьому таборі.

— Містере Брикле! — звернувся він до директора. — А чому цей табір називається так дивно: Кукускус? Що означає це слово, Кукускус?

— Це так індіанці називають велику рогату сову, — пояснив містер Брикл.

Новачок іще постояв, обмірковуючи почуте.

— Тоді чом ви не назвали його просто Табір Великої Рогатої Сови? Усім усе було б зрозуміло.

— Бо хлопчачий табір має носити особливе ім’я, — пояснив містер Брикл. — Коли ж розтлумачиш — воно звучить уже не так цікаво. Кукускус — страшне слово! Довге, але