Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

Чую, як Сологуб регоче.

— А ось і святий отець із восьмого відділу. Тільки-но про вас згадали. Чого це ви ще досі не в Петербурзі? Професора Давидченка вбили, документи забрали, наче саме час вже поклони бити та гріх смертовбивства відмолювати?

— Ставайте до стіни, грішники. Кайтеся і кажіть, як на сповіді — у кого з вас документи професора Давидченка? Я довго допитуватися не буду, панове сашківці та інші скоморохи. Враз упокою, — каже чернець.

Знову регоче Сологуб.

— Немає в мене документів. Ось ці добродії вже все обшукали і вбивати зібралися. Вони ж такі, що як не потрібна їм людина, то одразу вбивають. Що за звичка така неввічлива, га, панове?

Молодець професор, інший би злякався, а цей он сміється, хоч при смерті під револьвером стоїть.

— Скажіть, отче, навіщо Давидченка вбили?

— Не вбивав я його. Сам він.

— Як це сам?

— А так! Я йому револьвер до лоба приставив, щоб він сказав, де сховав документи. А він візьми, та й удар лобом об ствол. В мене палець і натиснув на гачок. Ви ж знаєте, панове, який м’який хід курка в бельгійських револьверів. Опирався грішник старий і упокоївся без покаяння, та нічого не розповів. Тому ви, панове, тепер ви мені це мусите розказати, — усміхається єлейно чернець.

— Ну ти ж і негідник, старого чоловіка вбив! — каже Сологуб. — У пеклі тоді горітимеш!

— Ти тут, єретику, не патякай! — зле озивається монах. — Не в ложі масонській у себе засідаєш, жидовствуюча потолоч! Мовчати!

— Мовчу, мовчу! — якось дуже слухняно обіцяє Сологуб. — Тільки ось тут стану і мовчатиму як риба.

Став він при стінці поруч зі мною, навіть чую, як дихає. Та тут Павлуша мене тягне.

— Мерщій звідси, він провалиться зараз, — шепоче малий.

— Що?

— Провалиться! — шепоче і тягне мене Павлуша за руку. Відбігли ми за сіно. І вчасно, бо щось як клацне, відпадає ляда, а звідти падає Сологуб. Покотився, підхопився і тікати. Вискакують за ним гості, а його вже і слід простиг за возами. Вони кричать, револьверами розмахують. Кинулися знову назад, хотіли монаха схопити, але і той втік. Не чекали вони такої розв’язки. Поховали зброю, запалили папіроски. Сердиті їх благородія страшенно, як ломові візники лаються. Тільки це ще не кінець вистави — тут я із-за сіна вискакую до них.

— Руки вгору!

Вони вирячилися на мене, наче барани на нові ворота.

— Давайте, давайте! А ти, Павлушо, піди забери у них револьвери. Тільки обережно.

— Ти хто такий? — питають мене нахабно.

— Охранка! Вас затримано за підозрою у вбивстві та замаху на вбивство.

— Та як смієш, хаме! — кричать вони обурено. Мало не з кулаками на мене кидаються.

А я з револьвера в небо стрільнув і на них наставив ствол. Враз до тями прийшли паничики, стали як укопані. А на постріл ніхто й уваги не звернув, бо ж то цирк, тут весь час музика гучно грає і ще з гарматки невеличкої стріляють час від часу по горобцях.

— Тільки спробуйте сіпнутися! Застрелю! — кажу їм і револьвером підтверджую, щоб не сумнівалися.

— Дурню, відпусти нас, інакше гірше тобі буде! Ти не знаєш, із ким зв’язався! — киплять паничики.

— Мовчати! Павлушо, ану шукай мотузку та в’яжи руки гоноровому панству!

— Не смій! Ти кому руки в’язати зібрався, холопе! — шиплять, як змії, тупотять ногами, наче коні, очами зиркають, як орли. Ну чисто звіринець якійсь.

— В’яжи, Павлушо, в’яжи! — кажу хлопцю, а той радий старатися.

Так і доправив їх зі зв’язаними руками до контори. Ще й навмисно людними вулицями пішки провів, щоб обивателів потішити — народ наш таке любить. Гигочуть, свистять, жартують, а ті, пітерські, аж шиплять від люті.

— Ваше благородіє, узяв ось двох субчиків. По справі Давидченка, до документів покійного неабиякий інтерес виявляли, — кажу Мельникову, — а у монаха того з веригами, мабуть, брат-близнюк є, але його схопити не зміг, шустрий він не по сану.

Я кажу, а їх благородіє скривився, ніби лимон жує без цукру. Тут один із затриманих почав розмовляти. Не по-нашому і ще й таким тоном різким, аж кричить на Мельникова. А його благородь замість того, щоб гримнути на нього і на місце поставити, побілів весь, став у фрунт і очі вирячив, ніби перед самим обер-поліцмейстером. А затриманий все щось говорить і киває на мене.

— А ну вийди! — кричить до мене Мельников. Ну, вийшов. Чую крізь двері, як по телефону розмовляє їх благородіє з кимось. Спочатку так бадьоро говорив, а потім згас його благородь, наче місяць перед молодиком, все більше мовчить та лише «єсть!» та «віноват, ваше високопревосходітєльство!» каже. Та що ж то за напасть така? За хвилину виглядає у коридор Мельников.

— Ванько, поверни панам офіцерам зброю!

— Офіцерам? — дивуюся я.

— Швидко! — гримає Мельников, блідий та схвильований, наче його благовірна Дашенька на гарячому застала.

Віддав я револьвери. Не звичайні армійські нагани, а французької роботи — системи Лефош, нікельовані, з перламутровими накладками та золотою інкрустацією. І надпис вигравіюваний на руків’ї — «Imperium uber alles» та великою літерою А, зробленою з двох мечів. Наче не зброя, а дамські пудрениці у тих вояк із петербурзьких паркетів.

Так і відпустили тих двох жевжиків, Мельников вклонявся, ледь не руки цілував, аж до виходу проводив власною персоною. Потім повернувся,