Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

— А Шабля?

— Шабля сашківцям потрібна, бо без неї неможлива переможна війна. Тепер Шабля мусить повести імперію до Атлантичного океану, приєднати країни європейські і сприяти тому, щоб здолала імперія в собі азіатчину, переробилася на Європу, єдину Європу під Гольштейн-Готторпським домом.

— Під чим?

— Романових насправді давно вже немає. Ще після шлюбу Анна Петрівна з герцогом Карлом Гольштейн-Готторпським перейшли Романови у цей дім. Так ось сашківці шукають Шаблю, щоб із її допомогою розповсюдити владу імперії по всій Європі. Вони гадають, що без них захиріє Європа, впаде у атеїзм, гріх та іншу демократію, не стане спроможною протистояти варварам. Росія мусить влити свіжу кров у старі артерії Європи, а остання цивілізувати дику Московію, поставивши на шлях технічного прогресу. Сашківці вважають себе рятівниками Європи, тому і шукають так завзято ту Шаблю. Ось так. Тепер кажи, де документи Давидченка.

— Ні, ще трохи поспитаю. А ось ви, професоре, звідки все те знаєте і чого синодальник вас масоном звав?

— А тому і звав, що я дійсно є масоном, ще й високого градусу посвяти.

— А тоді навіщо масонам Шабля та Хрест?

— Ми вважаємо, що вони потрібні Україні.

— Кому?

— Україні. Є такі люди — українці. Як ти чи я.

— Я? Ні, я не українець, я місцевий. З села Яструбеного.

— Українець ти, Ваню, українець. Як є народ, так мусить бути і держава. Та сама, яку апостол Андрій освятив, Володимир Великий заснував, а гетьман Полуботок відвоювати її мріяв.

— Є у нас держава, — кажу, — Російська імперія з домом Романових на чолі.

— Не наш то дім, чужий, і ми лише служники в ньому. Тому ми свій хочемо мати, де будемо господарями.

— То ви таки бунтівник?

— Ну з точки зору охранки — так, — киває професор.

Збентежило це мене. Оце на тобі. Жив ти собі, Іване Карповичу, спокійно, не думаючи. Лямку чесно тягнув і любому государю та отєчєству служив, а тут насипалося на тебе. Оце так вплутався — якщо одні не закатруплять, так інші вб’ють. А ще ж бунтівники життя рятують, а свої відбирають. Ну хіба не диво?

— Мені щось про тих сашківців і синодальників треба, якісь документи. Щось таке, щоб відчепилися вони від мене, — кажу.

— Еге ж, просто так не відчепляться, Ваню. Знаєш ти забагато, вб’ють вони тебе. Ось тому і кажу, що треба тобі на наш бік приставати, — спокушає Сологуб.

— Ні, звиняйте, я государю і отєчєству присягав.

— Ну тоді як знаєш, — стинає він плечима.

— То дістанете документи якісь на них?

— Намагатимуся.

— І ще одне, пане професоре, раз вже така справа — не вважайте мене нескромним, але ходити мені важкувато після тої пригоди із сашковцями, тому мені ціпок потрібен. Мені без ціпка ніяк. А у вас он який ціпок чудовий.

— Ціпок так ціпок.

На цьому вдарили по руках. Другого дня зустрілися ми в сквері, як і домовилися. Я і не признав спочатку Сологуба — сюртук довгополий, на голові крислатий чорний капелюх — чисто тобі жидівський рабин. Присів він на лавку біля мене і поставив собі на коліна саквояж із жовтої шкіри із знайомою мені золотою монограмою у вигляді літери А з мечів.

— Цей саквояжик я з автомобіля сашковців ще тоді прихопив. Цікавенні там папери виявилися, користуйся, Іване Карповичу, на свій розсуд, дай Бог, щоб допомогло. Ще додав на синодальників, на них не густо, та теж є дещо цікаве, — каже професор.

Передав я Сологубу коробку з паперами, яку в кабінеті Давидченка знайшов, і перехрестився нишком, що скараскався я нарешті тих скарбів. Погортав трохи папери, котрі на Давидченкові виміняв, схопив валізку і мерщій до фотосалону свого давнього знайомця Гюнтера Шульца.

Він ото все перезняв.

— Пане Гюнтере, я не маю друзів, а із моїх знайомців, мабуть, лише ви є людиною порядною та чесною. Тому мушу просити вас зберігати цю валізку, допоки зі мною нічого не трапилося. Якщо почуєте, що я пішов із цього світу з будь-якої причини — розішліть ці папери по газетах ліберального спрямування. А ще краще — до іноземних — англійських чи французьких. Наше знайомство я ніколи не афішував, тому це вам небезпеки не становитиме. І ось вам п’ять червінців на можливі поштові витрати.

Дивиться на мене Гюнтер. Інший би схопив гроші й що хоч пообіцяв, але цей вагається. Бо чесний. Зараз таких вже і не залишилося, чесних.

— Ну, добре, Іване Карповичу. Лише з поваги до вас.

— Дякую, Гюнтере. Сподіваюся, що турбуватися вам не доведеться.

По тому побіг я на Бібіковський, до «Марселю». У дверях із доктором зіткнувся, розкланявся із ним чемно. Зайшов у номер і дивлюся, а у панів офіцерів і очей не видно, так усе порозпухало. Бинтами перемотані їх благородія як мумії єгипетські, в номері карболкою тхне, на тумбочці пуделки з ліками. Один на тахті лежати зволять — йому, здається, більше перепало. Краса, та й годі — таки добряче їх Сологуб відлупцював, дісталося ж сердешним ще більше, ніж тоді мені від них.

А коли мене, ще й із ціпком неабияк їм знайомим, побачили ті благородія перебрані — аж остовпіли з переляку. Один було до шухляди поліз, мабуть, за револьвером, та я одразу приложив йому по руці тим дубцем. Принишкли вони, сумирні стали, ніби агнці божі.

Витяг я свій браунінг, сів на стілець.

— Ну що, панове офіцери, давайте без дурниць. Бо я домовлятися прийшов до вас, а ви одразу за зброєю лізете. Ось, ознайомтеся, — кидаю їм фотознімки.

Дивляться вони ті фотографії й мармизи