Стережися вовка - Адам Пшехшта

Стережися вовка (Вовчий легіон – 2)

Адам Пшехшта

Переклад з польської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися, коли буде продовження.

Чоловік попросив “Барикади”. Кіоскер, дебелий чолов’яга з агресивним виразом обличчя, гостро зиркнув на нього – всі знали, що редакція газети, яка видавалася в Любліні, має комуністичні переконання.

-- Давно пора ліквідувати цю ганчірку, -- гаркнув він.

Кинув газету на прилавок, немов мав справу з чимось брудним і смердючим. Клієнт провів рукою по зім’ятому потужною долонею папері, сумно похитав головою.

-- Бачте, я волів би не погнуту газету, -- пояснив. – Бо звик до послуг найвищої якості.

Кіоскер зірвався з крісла з сердитим хрипом, схопив чоловіка за рукав піджака. А вірніше, хотів схопити. Він приголомшено спостерігав, як одягнене в шовкову тканину передпліччя, яке досі вільно спочивало на прилавку, зникає немов хтось махнув чарівною паличкою, а незнайомець делікатним, майже елегантним рухом хапає один з його пальців. Пролунав неприємний хруст виламаного з суглоба великого пальця, продавець закусив губи, стримуючи окрик болю. Він сам не знав чому, спрацював якийсь древній інстинкт. Адже кільканадцять метрів далі, вулицю патрулював поліціант.

-- Я ж сказав, -- обізвався з докором клієнт. – Тільки найвищої якості…

Він розгорнув поданий кіоскером новий екземпляр, який ще пахнув свіжою фарбою і пробіг поглядом розділ приватних оголошень. За якусь мить, зі зневажливою посмішкою, викинув газету в кошик для сміття. Продавець почекав, поки незнайомець зникне з поля зору, і постогнуючи від болю, витягнув газету з урни. Серед оголошень, автори яких шукали братньої жіночої душі (“бажано з великим бюстом”), виділялося одне, небанальне: “Зірки кажуть, що Мисливець повинен стерегтися вовка”. Під текстом підписався якийсь Іоанн де Монте Реджіо.

***

Не дивлячись на навколишню зелень, не дивлячись на сповнений сонячного жару вітер, що пахнув квітами, навкруги відчувався якийсь холод. Холод, що не мав нічого спільного з температурою, та все одно пронизливий. Запах літа, на який накладався сморід вологого моху, також був іншим. Не таким гострим. Тіні, які падали згори від корон дерев, зливалися з тінями могильних плит, що виростали з землі. Широкоплечий чоловік, років десь під тридцять, вдивлявся задумливим поглядом в фотографію, розміщену на кам’яному цоколі. Його споглядання обірвав делікатний кашель. Пара, що з’явилася з-за сусідньої плити, виглядала, як батько з донькою. Обоє були одягнені скромно, проте елегантно, рухалися з гідністю, притаманною тільки аристократам чи багатіям. Або і те, й інше.

-- Дуже перепрошую, -- обізвався новоприбулий. – Можна запитати, що Вас так… зацікавило? Може Ви родич, -- він схилився, щоб краще прочитати дещо затертий напис. – генерала Маркграфського?

-- Дядьку… -- спробувала зупинити його супутниця.

Той, до кого вони звернулися, досить довго придивлявся до непроханих гостей, немов повернення до реальності вимагало зусилля і часу.

-- Ви… -- він підвів красномовно брови.

-- Густав Корнт, -- легко схилився старший чоловік з припорошеними сивиною скронями. – А це моя небога, Марія.

Дівчина витончено зробила реверанс, на її обличчі засяяла легенька, напівнасмішкувата посмішка.

-- Дядько нудьгує, -- пояснила вона. – Щоб розвіяти нудьгу, він зробить все, навіть зачепить незнайому, Богу душу винну людину, -- пробурмотіла.

-- Єжи Пренглер, -- представився у відповідь незнайомець. – Вас цікавить історія генерала Маркграфського, чи потрібна якась допомога? Ви заблукали?

-- Заблукали? – пирхнула Марія.

-- Я гадав, що лівонська шляхта рідко відвідує Варшаву, -- пояснив з ледь помітною іронією Пренглер.

-- Ви нас знаєте? – запитала гордовито дівчина.

-- Чув фамілію. Моя мати з дитинства навчила мене трохи про геральдику і познайомила зі своїми аристократичними родичами. Справжніми й вигаданими. Бачте, мій батько не був шляхтичем.

Старший чоловік похитав тростиною, пирснув сміхом.

-- Не смійте звертатися до мене за титулом, юначе! Повертаючись до справи: що робить поляк, і, як здогадуюсь, католик на православному кладовищі біля могили російського шефа поліції з часів поділу Польщі?

Пренглер не мав наміру пояснювати особі, з якою щойно познайомився, як глибоко можна зануритися в застигле минуле, пірнути в історію, не велику, яку пишуть науковці, і в якій йдеться про долю народів і держав, а особисту, навіть інтимну історію людей, що спочивають на території некрополя, скласти картину минулих часів, використовуючи виставлені на загальний огляд долі.

-- Вам знайомі обставини смерті Маркграфського? – запитав він коротко.

Корнт покрутив головою. Він вдивлявся в Пренглера холодними, блакитними очима, немов дитина, що чекає на свою улюблену казку. Не дивлячись на свій похилий вік, він не справляв враження недолугого, тростина під пахвою здавалася швидше реквізитом, ніж необхідним аксесуаром.

-- В серпні 1906 року, я називаю дату за нашим літочисленням, його вбили бойовики ПСП.

-- Але на фотографії видно також якусь дитину! – вигукнула Марія. Вказівним пальцем вона доторкнулася до круглого личка, зображеного біля генерала, хлопця.

-- Саме до цього ми доходимо, -- сказав з ледь помітною посмішкою Пренглер. – Маркграфський був шефом поліції в Польському Королівстві. Керував діяльністю охранки… Знаєте, що таке охранка?

-- Звичайно, -- фиркнула дівчина. – Царська таємна поліція, яка безжально придушувала будь-яку революційну діяльність.

Її дядько демонстративно закотив очі.

-- Пробачте її, -- сказав. – Начиталася різних дурниць. В певному віці важко відрізнити правду від пропаганди.

Не дивлячись на, здавалося б, легкий тон, посмішка Корнта була дещо вимушеною. Так, наче погляди небоги турбували його більше, ніж він хотів визнати. Марія гнівно зморщила брови, але не обізвалася на його слова.

-- Охранка боролася також проти рухів за незалежність, -- обізвався Пренглер, задумливо придивляючись до дівчини. – Хай там що,