Стережися вовка - Адам Пшехшта
-- Можна запитати, чому?
-- В жодному випадку ні! – вигукнула Марія.
Чоловік коротко засміявся, але за мить його обличчя спохмурніло, немов він пригадав собі щось, про що волів би забути.
-- Це відбувалося в 1919 році, -- розпочав він. – Тривала війна і почали мобілізувати молодь. Я саме був у відпустці й гуляв по Краківському Передмістю в новенькому мундирі підпоручика, -- докинув Пренглер іронічно.
-- Чому в мундирі? Хіба не зручніше було б у цивільному вбранні? – здивувалася дівчина.
Пренглер нерішуче кашлянув, покрутив тростиною.
-- Я був молодим і марнославним, -- промимрив. – До того ж знаєте приказку: ”Панни мліють за мундиром”…
-- Ох… -- обурилася Марія, однак відразу на її обличчі з’явилася пустотлива посмішка. – І як? Справдилося?
-- Ми не будемо це обговорювати, -- буркнув він. – Коротко кажучи, дійшло до заворушень. П’яні призовники напали на місцевих євреїв. Їх лякала перспектива відправки на фронт, а деякі євреї відносилися до комуністичних ідей з надмірним… гм… ентузіазмом. До них приєдналися всякі покидьки й натовп почав бити євреїв, грабувати їхні магазини. Жителі Любліна рішуче виступили проти, на вулиці вийшли посилені патрулі поліції, відреагували також польські офіцери й солдати… -- Пренглер знизав плечима. – За два дні заворушення припинилися.
-- Чому в мене складається враження, що Ви щось не домовляєте?
-- І гадки не маю, -- пожартував архітектор. – Ходімо, я бачу Вашого дядечка, -- сказав з полегшенням. В нього не було наміру розповідати дівчині, як разом зі жменькою солдатів захищав від п’яного мотлоху будинок Якоба Крафта, а тим більше звірятися про вдячність, яку виявила йому донька Якова, Ребека…
***
Йоган Кроне пройшов повз вартових біля головного входу, на ходу показав перепустку, проігнорував солдатів, що витягнувшись в струнку, салютували йому і помчав по сходах наверх. Кілька осіб привітало його дружньо, однак, здавалося, що більшість непокоїть сама присутність високого, худорлявого офіцера з шрамом на обличчі. Нічого дивного – Кроне був легендою. Всі знали, що операція в якій він бере участь, або неймовірно важлива, або щось пішло не так, геть не так…
Скидалося, однак, що начальника варти на другому поверсі, худого поручика в окулярах, цей візит не схвилював. Він докладно перевірив документи Кроне, тим часом два солдати тримали майора на мушці. Холодний блиск в очах за лінзами свідчив, що краще не робити жодних різких рухів. Нарешті Кроне пропустили далі. Він зупинився перед оббитими грубою, сталевою бляхою дверима, натиснув кнопку електричного дзвінка. Хтось глянув у вічко і двері відчинилися. Однак перш, ніж Кроне зайшов до sanctum sanctorum – кімнати управління операціями, йому в груди вбилися дула двох автоматів Томпсона. Чоловік, що тримав зброю був схожий на перерослу мавпу: лиса, вкрита шрамами голова, кремезне тіло вагою далеко за сто кілограмів і обличчя, яке виглядало, немов застигло в гримасі люті, могли налякати будь-кого. З-під майже позбавлених вій повік, на майора дивилися водянисті, блакитні очі, в яких було не більше життя, ніж в сталевих кульках.
-- Томчак! – гаркнув Кроне.
-- Тихо! Я думаю, -- відповів на диво приємним баритоном чоловік у формі сержанта. Автомати в здоровенних лапах виглядали як дитячі забавки, Томчак був єдиним знайомим майора, здатним влучно стріляти одночасно з двох Томпсонів. Сьогодні він становив останню лінію оборони, головний захист приміщень, в яких зберігалися таємниці “Двійки”. Вирішальним в тому, що він виконував саме цю функцію, було не стільки вміння сержанта поводитися з “фортепіано з Чикаго”, скільки його видатний, зовсім непомітний на перший погляд, розум. Томчак був одним з найкмітливіших працівників контррозвідки, а його розум міг зрівнятися тільки з нехіттю до кар’єрного росту, який змусив би його до праці в офісі.
-- Твій ідеал жінки? – запитав Томчак.
-- Я… -- не зрозумів спочатку Кроне.
-- Давай, Швабе, -- підігнав сержант. Він один з небагатьох міг собі дозволити вільно вживати прізвисько Кроне. Майору не подобався псевдонім, який йому дали колеги й кілька разів він довів це до їхнього відома. Дуже болісним для жартівників шляхом.
-- Пишна, розпусна блондинка без мізків, -- відповів він полегшено, пригадавши собі нарешті якусь п’яну розмову.
-- Проходьте, Ваше високоблагородіє, -- дозволив з глузливим поклоном вартовий.
-- Що тобі стрілило в голову з цим питанням? – сикнув розлючено Кроне.
-- Ваше високоблагородіє не в курсі останніх подій, -- проголосив сержант з вдаваним жалем у голосі. – Прогрес не стоїть на місці й потрібно пристосовуватися.
-- Що ти пиздиш?! Я читаю всі повідомлення!
-- Не ті, що треба, -- велетень вишкірив зуби. -- Жіночі журнали вже два тижні в захваті від відкриття такого собі доктора Фрітша. Цей тип винайшов спосіб вигладжувати зморшки. З допомогою одичного апарата.
-- Справді? В мене не вигладжені, -- запевнив майор.
Сержант кинув на товариша погляд сповнений співчуття.
-- Подумай трохи, йолопе, -- запропонував. – Якщо можна позбутися зморшок, відмолодити, то чому не можна змінити вигляд обличчя?
Кроне грубо вилаявся.
-- Потрібно негайно змінити заходи безпеки, -- простогнав. – Знову. Йобані одичні апарати.
-- Йобані одичні апарати, -- повторив за ним Томчак. – Сходимо сьогодні до Іцка? – запитав, змінюючи тему.
Кроне демонстративно закотив очі. В розташованому на Празі шинку подавали чудові флячки й приготовані за єврейськими рецептами наливки. Однак район був – м’яко кажучи – не дуже. Заклад був популярним в колах, які мали поважні проблеми з законом. Звичайно, присутність Томчака робила таку вилазку абсолютно безпечною. Сержант народився дві вулиці далі й ще до того, як йому виповнилося шістнадцять, здобув в околиці славу людини, в якої на шляху краще не ставати.
-- Я подумаю, -- буркнув Кроне, заходячи до кімнати управління операціями.
Всередині, у відгороджених скляними
