Стережися вовка - Адам Пшехшта

-- Ви будуєте кладовища? – здригнулася Марія.

-- Та де там! – Пренглер знов засміявся. – Кладовищ не будують, вони самі з’являються, хоча певні речі можна, а навіть потрібно запланувати. Я будую готелі.

Подальшу розмову перервав звук швидких кроків, майже бігу. Чоловік, що наближався, посміхнувся ще здалеку, однак його посмішка не торкалася очей – ті надалі залишалися холодними й сірими, немов осінній туман. Грубо витесані, майже брутальні риси обличчя могли подобатися жінкам, так само як худорлява, хоч м’язиста постать, яка випромінювала тваринну енергію. Незнайомець курив сигару, перш, ніж підійти, кілька разів демонстративно струсив попіл на стежку.

-- 'Demoiselle Marie... – здавалося його не обходить ніхто, крім дівчини. Пренглер зауважив побілілі пальці Корнта, що стискали тростину. В погляді старшого чоловіка відчувалися гнів і тривога.

-- Моє шанування! – продовжив новоприбулий, цілуючи руку почервонілої Марії. Пізніше, з вдаваним здивуванням, ніби щойно його побачив, повернувся з легким поклоном до Корнта, нарешті оцінив поглядом Пренглера.

-- Бачу, Ви заводите нові знайомства, -- зауважив він насмішкувато. – Ну, але нічого дивного, Марі така… жадібна до знань.

-- Пан Єжи Пренглер, Альфред Жарський, -- представив з явною неохотою Корнт.

-- Авжеж, авжеж, якщо йдеться про мене, то без “панів” та інших буржуазних церемоній, -- сказав іронічно Жарський.

Недбалим рухом протягнув руку Пренглеру.

-- Я почекаю, поки Ви докурите сигару, -- процідив архітектор. – Взагалі-то, неввічливо вітатися, коли чимось зайнятий. Так само, як курити на кладовищі. От, ще одне, буржуазне упередження, якого дехто з нас дотримується.

-- Він має рацію, Фреде, -- Марія смикнула товариша за рукав. – Викинь сигару.

-- Твоє бажання для мене закон, -- Жарський кинув недопалок у розташовану на відстані кількох метрів урну зі сміттям. Тоді привітався з Пренглером коротким рукостисканням, після чого Марія відтягнула його в бік могили коханців-самогубців. Перед цим запитавши дядька, чи можна відійти. Як і попереднього разу, Корнт дозволив, однак було неможливо не зауважити, що він робить це наперекір собі та з тривогою спостерігає за небогою, що стоїть під ручку з Жарським.

-- Ця дівчина зведе мене в могилу, -- пробурмотів він нарешті.

-- Так? – проявив ввічливе зацікавлення Пренглер.

-- Що думаєте про цього… про товариша Марії? – голос старшого чоловіка душився від гніву.

-- Вольовий, не дбає про дотримання церемоній, -- відповів нейтральним тоном запитаний.

-- Більшовицький агітатор, ось він хто! – гаркнув Корнт. – Мені доводиться миритися з ним, бо вони знаються з Марією з дитинства, маєток його родини по сусідству з нашим, і дівчина звикла відноситися до нього, як до старшого брата… Ну, зараз це змінюється, -- признав, побачивши вираз обличчя співрозмовника. – Вона в нього закохана.

Якусь мить він важко дихав, намагаючись стримати хвилювання.

-- Ви справили враження на Марію, -- обізвався несподівано. З усмішкою поглянув на явно стурбованого архітектора.

-- Я був би неймовірно щасливим, якби Ви могли з нами ще колись зустрітися, -- заявив Корнт. – Гадаю, Марія теж буде не проти… -- закінчив він хитро.

Пренглер марно намагався зберегти поважний вираз обличчя.

-- Отже, Ви, графе, вважаєте, я можу стати… протиотрутою від більшовицької агітації?

-- Вважаю, -- підтвердив Корнт. – І попрошу без титулів, -- нагадав.

-- На жаль, -- Пренглер розвів руками. – Панна Марія чарівна, але наступного тижня я виїжджаю до Любліна, керувати ремонтними роботами в готелі “Вікторія”.

Обоє перевели погляд на захоплену конфіденційною розмовою пару, що саме поверталася.

-- Як все чудово складається! – вигукнула, підвівши голову, явно задоволена Марія. – Невдовзі ми й так збиралися провідати тітоньку Аню!

-- Ти завжди мала довгі вуха, -- буркнув старший пан.

-- Дядечку, благаю…

-- Твоє бажання для мене закон, -- відповів шанобливо Корнт. Його очі весело блиснули.

-- Ви дійсно вважаєте, що я… симпатична? – Марія звернулася до Пренглера. Чоловік мовчки простягнув руку, поцілував подану йому долоню.

-- Чекаю з нетерпінням нашої зустрічі, -- запевнив він. – Що скажете про історію Вєри та Гєоргія? – запитав ввічливо Жарського.

-- Зараз ми довідаємося, що кохання – це ще один буржуазний забобон, -- фиркнув Корнт.

-- Ні, -- заперечив Жарський. – Кохання – не забобон.

Цим разом в його голосі не було насмішки, він пролунав щиро.

***

Цілком таємно! Відділ II секція R. Шифрована депеша, перехоплена станцією прослуховування в Могилянах, передана до Генерального Штабу 23 числа цього місяця Хьюсом зі станції Здолбунів.

За точність розшифровки та інтерпретацію змісту відповідальний керівник секції H.

А. Грудецький – майор Генерального Штабу.

Шифровка. Терміново. Цілком таємно. Уповноваженому до справ укріплення кордону тов. Тютюнику.

Директива – негайно укріпити район Берездів. З цією метою зібрати 40 вершників, згідно з наказом направити їх на маєток розташований між Корцем і Межиріччям, розграбувати його і з відібраним майном повернутися на вказане місце.

Перші, ранкові промені сонця падали через велике, прямокутне вікно, воювали зі світлом, яке кидала вмонтована під стелею лампочка. Як офіцер, що сидів на підвіконні, так і машиністка з волоссям зібраним в охайний хвостик, виглядали на виснажених. Їхні очі з темними кругами свідчили, що не дивлячись на запроваджений восьмигодинний робочий день, вони давно перевищили всі норми. Нічого надзвичайного для II відділу Генерального Штабу. Така специфіка розвідки й контррозвідки – сфер діяльності “двієчників”. Офіцер з відзнаками капітана припинив диктувати, почекав, поки машиністка закінчить писати, й зі стогоном попросив кави. Машиністка важко встала з-за столу і підійшла до невеличкої, електричної кухоньки, по дорозі загасивши світло.

-- Багато ще залишилося? – запитала,