Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

імперії імені святого благовірного князя Олександра Невського. Це таємне офіцерське товариство, що прагне великої європейської війни та звільнення ісконно руских людей у Галіції, що томляться під австрійським ігом, а в майбутньому — розповсюдження влади імперії аж до Парижа, як було то у 1813-му році. Подейкують, сашковці навіть хочуть відречення царя на користь його брата, великого князя Михайла, оскільки вважають Миколу Другого занадто м’яким та ліберальним для втілення своїх планів. У них потужні зв’язки при дворі та у колах вищого офіцерства, серед них є і високі чини охранки.

— Так ось чому його благородіє так злякалися! — розумію я.

— Так. Йому, мабуть, такі прізвища назвали, про які він і подумати боявся.

— А чернець, що за цабе?

— Чернець той — чиновник із особливих доручень Священного Синоду. Точніше, емісар таємного восьмого відділу Священного Синоду, він же відділ по протидії схизмам та єресям імені апостола Фоми, того самого, який ні в що не вірив. Синодальники не менш цікаві екземпляри, ніж сашківці. Вони вважають себе священною інквізицією Третього Риму і в методах дуже неперебірливі. У тих синодальників є ціла міфологія, якщо її звести до головного — не за горами друга отєчєствєнна війна та кінець світу, і в останній бій із вселенським злом демократії та соціалізму піде православне воїнство на чолі з государем на білому коні. І це в епоху броненосців та аеропланів — сміх та й годі, але до них благоволить дехто з височайшого сімейства і вони теж мають своїх високопоставлених покровителів у різних відомствах. І хоч самого восьмого відділу формально на паперах не існує, вплив його досить серйозний. І там, де поліція діяти не може, вони діють дуже нахабно і рішуче, не дивлячись на те, що переступають закон. Вони вважають себе вищими за людські закони, бо думають, що захищають закон Божий. Ось такі справи.

— І чого це вони схопилися за ті скарби Полуботка, тим більше, як їх і немає?

— Грошей немає, золота…

— А що є?

— Ой, Ваню. Навіщо воно тобі, усе це знати? Менше знаєш — довше живеш.

— Це коли як, пане професоре. Інколи тільки якщо знаєш, то живим залишаєшся. Казав мені колись один розумник, що тільки правда людину вільною робить. То вже розповідайте.

— Ну, як хочеш, Ваню, як хочеш. Справа в тому, що залишив по собі гетьман Полуботок Шаблю та Хрест.

— Що, що?

— Шаблю та Хрест. З великої літери, Ваню, і те й інше. Бо це не пересічні антикварні витрибеньки, а святі реліквії українські. За ними Москва давно полювала і Петро Перший теж їх шукав. Але як не крутив він жили Полуботку, та не розповів гетьман, де їх сховав. Багато часу з тої пори минуло, але як тільки почули круки московські, що знову віднайшлися реліквії полуботківські, то відразу наскочили, бо ж знають їх ціну.

— Що то за Шабля і що за Хрест такі?

— Хрест той самий, котрий Святий апостол Андрій Первозванний поставив на пагорбах київських, коли приніс сюди християнство. Щодо Шаблі, то її появу пов’язують із постаттю гетьмана Сагайдачного, який схотів мати таку шаблюку, якої ні в кого не було, щоб нищити нею ворогів українських. Для того щоб зробити Шаблю, запрошено було кілька десятків якнайкращих ковалів зі всієї України, зібрано багато шабель ворожих, які дісталися козакам у якості трофеїв, навезено кількадесят возів вугілля з Низу. Цілий тиждень палали вогні та гупали молоти, аж поки не з’явилася Шабля та така пречудова, що одразу помчали до гетьмана гінці з радісною звісткою. Сагайдачний був тоді у поході на Московію, то повернувся, маючи надію отримати всепереможну зброю. Але коли гетьман узявся за Шаблю, то виявилося, що він не в змозі її підняти, хоч був муж у військовій справі вправний і якою тільки зброєю не володів. Та ось тут похекав-похекав, а Шаблю підняти не зміг. Залишили її, але багацько було охочих і Шаблю, і Хрест прихопити,

Гетьман Полуботок, коли викликав його Петро до Москви, наказав Шаблю добряче сховати, а щоб відволікти імперських псів, вигадав, що відсилає до Лондона золото своє, яке потім багатьом очі тьмарило. Після арешту дуже катували Павла Леонтійовича, кажуть, сам Петро у цьому участь брав, хотів дізнатися, де Шабля схована, сам її підняти не сподівався, то збирався чи сховати її, чи переплавити, аби залишити Україну без зброї. Та Полуботок нічого не сказав, помер від тортур, а Батьківщину не зрадив. Скільки по Україні посланці імперські не нишпорили, а не знайшли вони Шаблі, то по смерті Петровій пошуки було припинено і таємним указом заборонено взагалі згадувати про Шаблю, наче й не було її ніколи. Покійний Давидченко хотів розповісти про знахідки, бо був затятим матеріалістом і не вірив у духовні сутності. Для нього і Хрест, і Шабля були лише цікавими археологічними знахідками, в яких не було жодного містичного значення. Але ж світом править дух, його еманації рухають життя!

— Хто кого рухає? — кривлюся я. Чи не можна простіше балакати, без слів оцих незрозумілих?

— Та не важливо. Головне, що інколи речі можуть бути вагомішими, ніж є на перший погляд.

— Все одно не розумію, навіщо комусь ті Шабля та Хрест? Ну нехай є такі пани, котрі старі непотрібні речі дорого купують. Але ж не вбивають людей за те…

— Хрест потрібен синодальникам, бо знають вони, що на чужому місці сидить Москва. Вкрала вона митрополичу катедру в Києва і не минеться їй те. Як засіяє над Києвом Хрест, так за кілька років впаде Московія в язичницьке пекло, де їй і місце! Третій Рим — то Київ, а Москва, блудниця вавилонська, вкрала тіару, на голову одягла і на чуже місце сіла. Вкрала та озирається, як злодій, боїться, що спіймають. А ще боїться, що постане Хрест над Києвом і стане той Третім Римом, столицею світового християнства, а Москва, чим була, тим і залишиться, окраїною дикою, азіатською. Цього бояться синодальники, тому потрібен їм Хрест, щоб вкрасти його, як вкрали вони всю