Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

class="book">Хлопці у вишиванках стріляють по монахах, багатьох збивають, але ще більше їх таки досягає землі. Вже подекуди в рукопаш зійшлися хлопці з монахами. Поміж ними літає кремезна постать Сологуба і, там де він пройшов, люди в чорних рясах падають наче ганчір’яні ляльки.

Коли тут пролунав із Дніпра гудок, потім ще один. Озираюся я і бачу, що до острова на усіх парах мчать катери.

— Ой, хто це? — шепоче Павлуша. Я йому рота затуляю, а сам думаю, що не інакше, як то сашковці прибули.

Так і є, з катерів вистрибують військові — самі офіцери, не те що солдатів, навіть унтерів серед них немає. Бій у лісі триває, я Бога молю, щоб ніхто випадково голови догори не задер і не побачив нас на дереві. Перечекали ми доки пройшли сашківці, злізли з дерева і пробираємося до берега. Деремося крізь очерети, коли чую тихий свист.

— Тут я, хлопці! — шепоче нам рибалка, Антоном його звуть.

— А я вже думав, що ти чкурнув геть звідси! — дивуюся.

— Ти що! Я ж моряк вітрильного флоту, а наше слово — залізне! — образився рибалка.

— Просто стрілянина он яка, думав я, що ти злякався.

— Атож, стрілянина славна, — погоджується рибалка, — сім катерів із військовими прибуло і ще й цепелін прилетів. Та один зух таки зумів, проскочив повз них очеретами.

— Як він виглядав? — питаю.

— Кремезний чолов’яга і чорний, наче циган. На якомусь дивному човні плив, я такого скільки живу не бачив.

— Чим той човен дивний? — не розумію я.

— Та і сказати важко. Наче на довбанку схожий, але не довбанка.

— Пирога це, — каже Павлуша авторитетно.

— Якого ще пирога? Може, ще вареника? — дратуюся я.

— Човен індіанський, у книгах Рудика про нього було!

— Та ти ж читати не вмієш! — сумніваюся я.

— Я не читав, а картинки дивився! Ось точно такий човен був! — аж кричить Павлуша, хапає тростину і малює човна на піску. Рибалка на той малюнок дивиться і головою киває.

— Еге ж, правду малий каже, точно такий човен.

Так значить Сологуб на човні в останній момент з острова втекти зумів.

— А що, той чоловік встиг, думаєш, до берега добратися? — питаю у рибалки.

— На все воля Божа, але навряд, він, мабуть, поранений був, бо погано тримався — хитало його, гріб через силу. А ми попливемо?

— Ні, краще від гріха подалі перечекати тут, в очеретах.

Так до ночі сиділи. Вже стрілянина давно стихла, а островом все нишпорили монахи ті летючі та офіцери, шукали щось. Як сутеніти почало, то ліхтарі їм завезли.

А коли вже добряче стемніло, ми тихенько відпливли. Наступного дня по Києву тільки і розмов було про стрілянину на острові. Але в газетах повідомляли, що одна кумпанія після обільних возліяній необережно повелася із феєрверком і звуки вибухів, що чули обивателі, помилково сприйняли за стрілянину. Постраждалих, звісно, немає.

Тіло Сологуба з двома стріляними ранами наступного дня на Оболоні виловили. Поліція вирішила, що він став жертвою пограбування, і невдовзі ту справу теж закрили, теж «за нєвозможностю раскритія».

Мельников за два дні з’явився. Переляканий, але живий і скроні у нього посивіли. Проте у яких бувальцях побував, не розповідав. Втім, ще довго жовтий дідько трусив його благородієм. За кілька днів після того такий собі професор петербурзької консерваторії Рубець написав статтю у газету про скарби гетьмана Полуботка. Що тут почалося! З усього нашого безкрайнього отєчєства посунули хмарою гетьманські онучата вбогі. Їх благородіє теж відпустку собі випросив у начальства і поїхав до Катеринослава. І там за ним, як завжди, золоті верби виросли. Професор Еварницький палкою його з музею гнав і у виразах не стримувався, так допекли йому ті шукачі скарбів, хоч кажуть, що той професор зазвичай чоловік стриманий та доброзичливий. А потім їх благородь вчинили в трактирі п’яну бійку ще з одним спадкоємцем, якимось акцизним чиновником із Самари, внаслідок чого був затриманий місцевою поліцією і просидів тиждень у холодній, бо у нашому любому отєчєстві офіційні папери чомусь дуже неквапно ходять, так ніби їх не поїздом, а сивими волами возять.

Та це тільки на користь Мельникову пішло, нарешті вилікувала катеринославська поліція його від золотої лихоманки. Тільки тепер, коли вишиванку побачить чи мову українську почує, нервовий тик на його благородіє нападає, одразу око сіпатися починає. Добре, що він не знає, від кого той Рубець взнав про скарби гетьманські. Може, тому професору ще раз написати і подякувати?

А Шабля та Хрест, думаю, лежать десь на дніпровському дні неподалік Оболоні. Бо коли відчув професор Сологуб, що його життя покидає, то, мабуть, втопив їх, щоб не дісталися ворогам. Може, то і добре, бо хто за них не брався, а всім вони смерть приносили. Нехай лежать у Дніпрі ті скарби гетьманські, а ми вже якось без них житимемо.

А я прошеніє про відставку подав. З легким серцем, бо пенсіон я вже заробив, трохи грошенят відклав. Його благородіє спочатку лютували, потім вмовляти взялися, коньяком поїли, соловейком співали, службове підвищення обіцяли, золоті гори і навіть офіцерські еполети. Та я відмовився, бо не маю права тепер голову під кулі підставляти, а натомість буду хазяйнувати собі в радість, бо вже домовився із графом Осикою-Маєвським щодо купівлі землиці у Полтавській губернії. Навіть завдаток дав…

Джерело http://knygypirat.blogspot.com

Оглавление Владислав Івченко, Юрій Камаєв Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори