Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

— Пане професоре, я чоловік простий, у шахи (знов-таки та «ш» клята, не дається мені!) не граю і тому, про що ви балакаєте, не дуже розумію. От якби ви на картах пояснили мені те, що хочете сказати, то я б враз би допетрав, — скрушно зітхаю.

— Атож, розкажу, — усміхнувся криво професор, — бо бачу любите ви в дурня грати, Іване Карповичу. Навіть я тоді купився на ту виставу із закоханим Ромео і недооцінив ваш інтелект.

— Кого, кого? — дивуюся я. Що за інтелект такий? — Слухайте, я бідна людина, ані копійки за душею, на одному жалуванні живу, — кажу і так сумно зітхаю, що не важко, коли в тебе боки нам’яті, а у роті порожньо, як на вечірній вулиці. Сміється Сологуб.

— Інтелект, Ваню, то розум, а вже розум у тебе є.

— Ну як же без розуму, — киваю головою. — Не тварина ж.

— А вбити тебе хотіли, як тварину. Мені, як Павлуша сказав, що сашковці вбивають того самого агента поліції, який їх нещодавно заарештував, я уявляв такого собі билинного богатиря Еруслана Лазаревича, як із лубків народних. Як же я здивувався, коли побачив, що то є той самий доволі кумедний Ромео, що начебто ходить до кухарки Маруськи. Артист ти, Іване Карповичу, театри за тобою плачуть.

— Та мені це вже казали колись, — киваю головою, — так, а в чому справа? Може, скажете по-простому?

— Гаразд, поясню на картах — те, що відбувається зараз із вами, схоже на те, коли граєш у дурня із озброєними кримінальниками, а в них ще й до того всі козирі на руках. Виходячи з останніх подій, я можу зробити висновок, що документи професора Давидченка у тебе. Тільки одного не можу збагнути — на якого дідька вони тобі здалися?

— Та ні до чого вони мені. Були в мене, та віддав своєму начальнику, штабс-капітану Мельникову, згідно службовій субординації та уставу, — кажу. — Навіщо вони мені, коли ті папери мовою іноземною писані? А я в гімназіях не вчився. Тому віддав його благородію, — відповідаю.

А Сологуб лише сміється з того.

— Ти, Іване Карповичу, вдруге мене не проведеш. Якби ж віддав, то сашковці тебе б не пестили у ярку кастетами по обличчю, а їхали б зараз у поїзді до Петербурга із паперами Давидченка, котрі люб’язно віддав би їм твій начальник. Хочеш — іди звідси на всі чотири боки, лікуй свої два побиті. Ось твоя службова посвідка і браунінг. Тільки звиняй — не маю до тебе особливої довіри, тому набої я звідти витяг. Але не зайдеш ти далеко, Іване Карповичу. Бо є до тебе претензії у людей впливових. А коли великі світу цього невдоволені малими, то перетирають їх на порох і сліду не залишають. На одну долоню поставлять, іншою прихлопнуть. Була людина, та вся вийшла.

Сологуб витяг із кишені мій браунінг та посвідку, поклав на стіл. Ген-ген, хитрий же він, чортяка. Дійсно, куди ж мені тепер іти, коли мене навіть Мельников продав, падлюка? Звівся я якось із ліжка, дошкутильгав до столу, забрав свою зброю та посвідку і сів на вільний стілець.

— Ви, пане професоре, ось так конем спробуйте і тоді за три ходи мат чорним буде, — вказую на дошку.

Глянув Сологуб на шахові фігури, почухав свої кудлаті бакенбарди і дивиться на мене здивовано.

— Так, у мене папери Давидченка, — кажу, — сховав надійно, ніхто не знайде. Мені вони, як коняці віяло. Я тут подумав і вирішив — вам їх віддам, бо ви, професоре, єдиний із цієї компанії, хто не намагався мене вбити і більше того — життя врятували. Але віддам за декількох умов. По-перше, хочу знати, про що в тих паперах йдеться і чому за ними така катавасія вчинилася.

— Певен, що хочеш знати? — питає професор. — Бо ж знання умножає печалі.

— Певен. В мене зараз на боках живого місця не залишилося, то можна і печалуватися.

— Ну, гаразд, — каже Сологуб, — тут ось яка історія. Давидченко історією українського козацтва все життя займався і йому пощастило знайти заповіт гетьмана Полуботка. Довкола цього заповіту багато всіляких дурниць наплели. Говорять про кілька діжок із золотом, котрі він начебто сховав від царя у англійському банку. Ця байка відома кожному, хто займався історією тих часів, однак ані підтвердити, ані заперечити її досі ніхто не міг. Та професору Давидченку вдалося добратися до істини, розшифрувавши таємні записи гетьмана. У розшифруванні я допоміг покійному, бо мав у цій справі неабиякий досвід. Я і письменами майя займався і рунами. Так ось, виявилося, що насправді скарб Полуботка існує, однак це не гроші. Діжки із золотом — це всього лиш блискуча містифікація гетьмана для відволікання уваги шпигунів государевих. Сотня козаків везла діжки, набиті залізом. І хитрість спрацювала, бо діжки ті потягли за собою до Англії цілу тічню агентів Таємної канцелярії, твоїх попередників. А справжні скарби тієї ж ночі з гетьманського палацу таємно вивезли троє найдовіреніших людей і надійно сховали. Ці скарби — старовинні реліквії, а не гроші. Однак, на жаль, я не знаю, де вони заховані, усіх документів я не бачив, лише кілька листків із тайнописом, — розводить Сологуб руками, відпиває коньяку. — Хочеш?

— Та можна трохи.

Сологуб наливає мені келих і продовжує.

— А тепер за цими паперами полюють сашковці та синодальники. Давидченко був мрійником і, мабуть, не зовсім усвідомлював, що знайшов. Я намагався завадити йому оголосити публічно про цю небезпечну знахідку, та, напевно, старий встиг бовкнути кому не слід. Ось його і прибрали, — зітхнув Сологуб.

— А хто такі ці два молодики і той чернець?

— Ті двоє з сашковців, або як вони себе називають — Товариство рєвнітелів