Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

Сторгувалися за тридцять копійок.

— Тільки ти гребти допомагатимеш. Проти течії все ж!

— Гаразд! — киваю.

— А хлопець із тобою? — питає рибалка.

Дивлюся, а Павлуша за спиною стоїть, мабуть, чортеня, ззаду на зап’ятках екіпажу їхало.

— Ти що тут робиш, лобуряко?

— З вами хочу, Іване Карповичу, ну будь ласка!

— Ет, трясця твоїй матері! Сідай вже!

Так утрьох і попливли. Ми з рибалкою на веслах мінялися, а Павлуша на кормі ноги мочив. Поки пливли, розбалакалися з рибалкою. Він сам був із моряків, тих, що на щоглах працювали з вітрилами.

— Тільки не залишилося більше вітрил! Зайняли все оті копчуни-пароплави! Я і списався на берег, бо не по мені в трюмі вугілля в топку кидати і світу білого не бачити. Я звик на висоті бути, біля неба.

Ну тих моряків слухати — не переслухати. Як почав він різні байки травити про те, як ходив на кораблях по Чорному морю — страшенно цікаво. А я йому давай про службу свою у Туркестані розповідати. Незчулися, коли і припливли.

— Почекати вас тут? — питає.

— А почекай. Я тобі доплачу, — кажу.

— Та борони Боже, з цікавою людиною побалакати, так краще будь-яких грошей, — сів він на моріжку в тіньочку, люльку запалив, хвилями дніпровськими милується, мабуть, море своє згадує.

А я пішов углиб острова з Павлушею. Той малий, як вже прив’яжеться, так не відчепиться, хай вже краще біля мене буде.

— Тільки мовчки йди і прислухайся, — шепочу йому.

Покружляли ми тим островом півгодини, коли я запах диму почув і наче чимось смачним пахне. Вже й голоси чиїсь чутно. Хто зна, може, то просто звичайні рибалки юшку собі варять, щоб під неї чарчину випити, а може, й ні… Аж тут дуб кремезний, крислатий — такий, що його втрьох не обхопиш. Підсадив я Павлушу на дерево й сам за ним подерся. Височенько ми залізли, аж страшно, натомість вид на галявину просто чудовий. І тут я таке побачив, що ледь не впав, — на галявині стоїть із десяток людей у вишиванках довкола великого багаття. На вогні казан великий висить, а біля того казана Сологуб порається. Дійсно, чорний, як циган. Але не те диво, а диво, що поруч із ним стоїть штабс-капітан Мельников. Прив’язаний до стовпа їх благородіє, обдертий та побитий. Ой, не з тим архіваріусом його благородь зустрівся!

Сологуб великою ложкою в казані своє вариво помішує, ніби кухарка якась. Потім набрав ложку тої страви, подмухав та скуштував.

— Ну що, браття, настав час головну приправу в наш борщ додати! — каже Сологуб похмуро та урочисто і кинджал кубанський дістає. Я розумію, що зараз буде, і Павлуші очі закриваю, бо не повинне дитя невинне такого бачити. А Павлуша мене за рукав смикає і вниз показує. А там йдуть двоє, у вишиванках, поясами червоними підперезані, як свати на весіллі, а за пояси ті револьвери заткнуті. Вартують, дивляться, щоб ніхто не завадив. Пройшли, дякувати Богові, нас не побачили.

— А чи можна якось обійтися без цього варварського ритуалу? — питає один у Сологуба.

— Ні, — відповідає професор різко, — ритуал цей і мені неприємний, я теж цивілізована людина. Але іншого шляху немає. Нам потрібно оживити містичну силу Шаблі, вивести її з вікового сну. Зробити це можна лише вражою, злою кров’ю. Ось для цього ми і заманили сюди цього штабс-капітана, бо де ж знайти ворога лютішого і запеклішого, як не в охранці? Вицідимо ми з нього кров і зваримо кривавий козацький борщ за старовинним рецептом запорізьких характерників, котрий віднайшов у старовинних книгах і передав нам один наш брат. Причастимося ми тим борщем і зійде на нас та сама містична сила, яка у давні часи відводила в лютих боях ворожу шаблю та кулю від наших предків, запорожців. І узявши до рук Шаблю та Хрест, порвемо ми, вільні каменярі, кайдани московські та збудуємо Україну, яка насправді є нашим Святим Сіоном, землею Господа і зосередженням світла! В ім’я України — нашої землі обітованої! Нехай кров зрадника і ворога проллється на Шаблю, поверне її до життя і почне він знову свій переможний шлях до української слави!

Промовив це Сологуб і вже заніс кинджал над штабс-капітаном, а я аж вуса закусив. От що мені робити накажете? Устав велить їх благородіє рятувати, хоч і мерзотник він. Але як тільки я сіпнуся, то тут же застрелять вони мене, як качку на полюванні. Якби я ще сам був, то вже щось би таке втнув, бо як вилізе звідкись, що я тут був і нічого не зробив для порятунку свого начальника — Сибір мені до кінця життя світить. Але ж Павлуша зі мною! І так хлопця життя било достатньо, нічого хорошого не побачив, як я міг його на смерть вести? Знову Стах покійний ніби живий переді мною явився, дивиться на мене з докором…

Стис я браунінг, аж нігті побіліли, сиджу на гілляці й смерть наглу їх благородія наче в театрі спостерігаю. Коли бачу тінь якась нас накриває..

— Іване Карповичу! Іване Карповичу! — шепоче мені Павлуша і вгору пальцем тицяє. — Дивіться, що це?

Зиркнув я вгору і оторопів… Цепелін! Величезний сріблястий, товстою лінивою рибою поволі повзе небом. На борту напис великими чорними літерами — «За Русь святую» і трохи нижче, дрібнішими — «Градъ горній». Тут цепелін і на галявині помітили.

— Зрада! — волає Сологуб, вихоплює свого револьвера і починає стріляти по дирижаблю. А з гондоли дирижабля вже стрибають якісь люди в чорному. Проти сонця погано видно… Та то ж монахи у рясах спускаються на мотузках! У мене ж аж щелепа відпала, бо усяке бачив, а ось монахів на цепеліні ще не доводилося.

— Це синодальники! — кричить Сологуб. — Не підпускати їх! Рятувати святі реліквії!