Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

розсік навпіл вогняним мечем, який випалив на людині усю шерсть, а ті подвійні істоти були волохаті, залишивши лише на причинних місцях, де поєднувалися дві половини. Ні, ну от я якось у лазнях бачив одного вірменина, так того наче меч Господень і не торкався, волохатий був, як собака, чи отой звір бібіз’яна, від якого деякі дурні вчені себе поводять. Ну, чого тільки в житті не буває. Але ось є факт неодмінний, що сумує чоловік за жінкою і шукає собі пару, щоб приліпитися плоть до плоті й поновити колишню єдність.

Я ото теж іноді прокинуся вранці, у кімнатці своїй, і хочеться мені комусь слово привітне сказати, чи за цицьку наливну узятися, або посміхнутися просто. Тільки живу сам і від того іноді туга береться.

Ось назбираю грошенят, вийду у відставку, куплю в селі маєточок, із якого б жити можна, тоді підберу собі жінку, молоду та чорноброву, щоб шкіра біла, а норов тихий, і заживемо як люди.

Ага, знаю, що скажете — дурень думкою багатів. Багатів, та не дрімав! Бо ото мріяв собі, мріяв, та побачив у віддзеркаленні вітрини крамнички колоніальних товарів, що йдуть за мною. Чоловік якийсь довгов’язий у плащі — комір піднятий, капелюх на очі насунутий. І добре ж ішов — якби хтось із наших, так премію б я дав за таке вміння. Де треба на другий бік вулиці переходив, на прямих прошпектах відпускав мене подалі, щоб в очі не впадати, коли повертав я — він майже поряд йшов.

Вирішив я тому типу трохи променад по місту влаштувати, щоб додому не вести — бо й так останнім часом із пістолетом під подушкою сплю. Поводив його годинку різними темними завулками, а потім в одному місці за ріг забіг у підворіття, зачаївся. Ось чую кроки — поспішає хвіст, озирається, бо загубив мене.

Плигнув я з темряви і руків’ям револьвера щосили дав йому по потилиці. Тричі довелося повторити, доки памороки йому забив — міцний, зараза. Сірником присвітив, дивлюся — рудіє борода. Та то ж монашок той, що кінець світу обіцяв і ножем на квартирі покійного професора розмахував!

Обшукав я того странника божого. Хрест тільки натільний при ньому, револьвер у кобурі та кілька дрібних асигнацій у кишені. А ще грубими залізними ланцюгами на голе тіло обмотаний. Так туго, що і не дзеленчать вериги ті. Жодних документів при ньому. Добре хоч візник швиденько трапився — запхав я рудобородого у бричку і до контори.

Доправив монаха до холодної, щоб зранку вже розбиратися. Коли бачу, ще горять вікна у їх благородія, то пішов доповісти.

— Узяв одного типа. У рясі ходить, наче монах, але не монах він, бо при зброї, ланцюгами на голе тіло обмотаний і за мною слідкував.

— Цікавий субчик, — позіхає Мельников і видно, що зовсім йому те нецікаво, — завтра зранку подивлюся, бо зараз ніколи — клопотання пишу до Міністерства закордонних справ, щоб посприяли у отриманні спадку, бо ті кляті англійці страшенні сутяги і не хочуть грошики мої повертати.

— А ще той странник божий до квартири Давидченка приходив вночі, шукав щось. І з ножакою на мене кидався, гаспид, а я ж при ісполнєнії був, — додаю.

— То ж по справі Давидченка! Що ж ти раніше не сказав! Ану веди сюди голубчика! — аж заволали їх благородіє. — Або ні! Я сам у підвал спущуся, веди його в кімнату для допитів!

Все їх благороді цікаво, що Давидченка стосується, бо покійний професор нібито щось про скарб гетьмана Полуботка дізнався. Ну Мельников — зрозуміло, а чому той монах у цю справу вчепився? Чи, до дідька — він теж нащадок гетьмана і якийсь там далекий кузен їх благороді? Хоча, як справді гроші такі великі, як Мельников каже, то зацікавлених буде багато. З усієї імперії сотнями посунуть ті легкобитники, родичі вони чи ні бунтівному гетьману. Спустився я в холодну, дивлюся — вже прийшов до тями арештований, стогне і за голову тримається. Я його за шкірку і до штабс-капітана.

— Іди, Ванько, додому, а в мене вся ніч попереду, допитуватиму підозрюваного, — аж руки потирає його благородіє. Я зачинив двері й чую — як гаркне Мельников:

— За що ти, негіднику, професора вбив? Що шукав у його квартирі?

А той наче мимрить щось тихо у відповідь, але крізь двері не чути.

— Мерзотнику, ти людину вбив! — знову кричить Мельников.

Їх благородь кажуть, що коли ведеш допит, треба підозрюваному електричною лампою в обличчя світити і при тому питати строго. Це начебто в північноамериканських штатах їхні сищики придумали і натішитися тим не можуть, розкривають справи, наче горіхи лускають. Та я думаю — брешуть ті американці, бо ані гірше, ані краще не стало у Мельникова із розкриттям від тієї лампи електричної.

Зранку я пішов на Бібіковський бульвар, до готелю, де оті двоє офіцерів жили, яких я у цивільному на похороні угледів. Підозріле оте одягання їх. Офіцер завжди своїм мундиром пишається, бо дамочкам мужчини при мундирі куди більше подобаються, аніж цивільні. А тут же видно, що офіцери, а у цивільному. Та у готелі я їх не застав.

— Ось тут сиділи ті паничі, кофій пили та газетку читали. Навіщось порвали її. А потім спіймали лихача і погнали кудись, — бідкався офіціант із готельного ресторану. І дійсно, дивлюся, що вирваний шматок на одній сторонці.

— Братіку, а чи немає в тебе такої газети, тільки цілої? Стаття там цікавенна, — скосував я оком, — «Біржеві новини хлібних ринків Півдня Росії» називається. Дочитати страх як хочеться.

— Та не знаю, чи є ще, це ж дивитися треба, а може, й хлопчика посилати доведеться.

— А ти подивися, дорогенький, уважно, — кажу і даю йому гривеник. Бачу, мармиза в нього, наче у кота, якому в воду лізти. Балувані вони тут. Ще гривеник додав — приносить він на таці ту газету. Перекинув я сторінку — а там об’ява була, що цирк