Українська література » » Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

---
Читаємо онлайн Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко
вкрали оклади золоті, ікони, чаші, хрести, книги старовинні. Злодіїв ми швидко узяли, бо дурні вони були, почали по кабаках грубими грошима сипати та усіх шльондр шампанським поїти, тож нам про них швидко донесли. Зальотні то були, двоє з Ростова, двоє з Одеси, ще один аж із Тифлісу. Але встигли лиходії збути крадене. Ми не миндальничали з ними, тиснули як слід, але ті кажуть, що не знають справжнього покупця, бо його жодного разу не бачили — спілкувалися тільки через комісіонщика. Цей фрукт був персоною нам відомою, однак відразу по тому як розрахувався зі злодіями, щез без сліду. Підозрювали ми одного купця. Донесли, що нібито з ним той зниклий комісіонщик зустрічався. Та й купець цей сектантом виявився, зі скопців. Але доказів катма, а без доказів нічого йому не зробиш. Та хтось зробив. Бо на другий день убили купця разом із трьома його слугами. Не просто вбили, а ножем, як курей перерізали і навіть грошей не взяли, хоч їх там чимало було — кілька тисяч в асигнаціях. Але так виходить, що забрали щось важливе, бо покоївка казала, що з коридору щез великий кошик, куди брудний одяг складали. Опитали ми свідків і хтось згадав, що бачив, як двоє монахів щось вантажили на віз — начебто той самий кошик. Почали візника шукати. Коли я згадав, як днем раніше одному кишеньковому злодію очі вирізали. Він розповідав, що хотів обікрасти монаха, запхав руку йому під рясу, думав хрест вкрасти чи гаманець. А під рясою виявилася кобура зі зброєю і ланцюги залізні на голе тіло намотані.

— Ланцюги? — перепитую я і згадую, що як ото борсалися ми з нічним гостем, так щось я таке відчував на його тілі дивне. Бува, не ті ж самі ланцюги?

— Ланцюги! Я б і не повірив, бо злодіям не можна вірити. Тільки ж його осліпив той монах. Вихопив ножа і прямо по очах різонув. Злодій закричав, люди збіглися, а нікого поруч немає. Це біля Арсеналу було. Поїхав я туди, розпитав місцевих. Сказали, що неподалік двоє якихось монахів кімнату винаймають у дохідному будинку. Я туди, постукав у двері. Коли чую, наче шибка вікна вдарилася. Знову постукав, тримаю револьвер напоготові. Не відчиняють. Я двері плечем виламав, а в кімнаті пусто. Тільки мотузка з вікна. Я до вікна, бачу, що двоє монахів вже візника зупинили і їдуть, а на колінах тримають валізу велику. Я б стріляв услід, але там перехожих багато було. Збіг вниз, підняв візників, щоб товариша свого швидко знайшли, а сам тим часом оглянув кімнату. Нічого цікавого не знайшов, тільки ніж на підвіконні. Ось такий самий, як ти показуєш, з вісімкою і хрестом. Я тоді його навіть не роздивився, бо знайшли того візника і він розповів, що на вокзал повіз ченців. Там вони сіли на перший же потяг. Він до Харкова йшов. Я швиденько телеграму дав, щоб лінійна поліція арештувала їх. Попередив, що озброєні й небезпечні. Коли викликає мене сам обер-поліцмейстер.

— Сам? — дивуюся я, бо ж то велике цабе і щоб викликав когось із молодших офіцерів? Йому за посадою полковниками поганяти покладено!

— Сам! Прийшов я, а він наче собака злий, аж гарчить і слиною бризкає. «Уволю!», — кричить, — «До Сибіру підеш, мерзотнику!» Наказав мені справу закрити, про монахів забути, наче їх і не було, а ніж віддати.

— А звідки про ножа знав поліцмейстер?

— А здогадайся! Я нікому про нього не казав.

— То, значить, монахи? — шепочу я і Воронько тільки киває. Знову озирнувся, але поруч нікого, можна говорити.

— Я потім дізнавався. Телеграму мою по арешту монахів обер-поліцмейстер скасував. З Харкова поїхали вони до Петербурга першим класом, а на поїзд їх проводжав харківський прокурор власною персоною.

— І що то за монахи такі?

— Ось цього я вже не знаю і знати не хочу. Бо наказали забути, то я і забув. Розумієш, Іване Карповичу, я й сам ту погань, що на святе руку підняла й ікони викрала, ненавиджу. Але ж ми не в Абісінії якійсь дикій живемо, де навіть суду присяжних немає. А тим — монахи вони чи ні — плювати на закон, їх високі чини вигороджують, дозволяють смертовбивства чинити. Оце все розповів тобі, щоб попередити. Зрештою, свою голову на плечах маєш, Іване Карповичу, сам вирішуй.

— Дякую, Микито Гурійовичу.

— Все, будь здоровий, Іване Карповичу, — підвівся з-за столу Воронько, а я його за руку.

— Чув, Микито Гурійовичу, що панича одного в готелі «Відень» пограбували. Гучна справа, кажуть?

— Та газетярі життя не дають і начальство розкриття вимагає, бо папінька потерпілого у чинах неабияких і по п’ятницях у преферансик із нашим генерал-губернатором грають.

— Ви у Шломи Гусинського, у якого трактир на Дорогожичах, поцікавтеся. Може, знає він що, — кажу йому.

Посміхнувся Воронько.

— Дякую, Ваню.

— Та немає за що.

— І послухай мене, не лізь. Нічого ти їм не зробиш, хіба солі на хвіст насиплеш, а вони тебе зі світу звести можуть, і їм за те нічого не буде.

Розкланялися ми з Вороньком, побрів я додому. Є в мене така звичка, що от хоч не на службі, а час від часу дивлюся, чи ніхто за мною не йде, бо немало бузовірів мають на мене зуба. Тому я обережний, бо ж хочу ще послужити государю і любому отєчєству та у відставку вийти живим та здоровим, щоб пожити десь у селі тихим родинним життям, по якому маю іноді тугу.

Бо таке життя від Бога, і має людина до нього потяг і тугу за ним. Це я одного розумника у трактирі слухав. Ви не смійтеся, мовляв, хіба хто розумний буде в трактирі балакати. Як тверезий, то не буде, а горілка вона ж язик розв’язує і серце відкриває. Так ось той розумник казав, що було колись так, що чоловік та жінка були одною істотою, чудовиськом о двох спинах, а потім Господь їх

Відгуки про книгу Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: