Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

Поклав Мельников газету і дивиться на мене здивовано.

— Хто кого вбив, Ванько?

— Та професора ж, Давидченка!

— То не наша підслідність, — каже Мельников і позіхає байдуже, — доповіси приставу Вороньку, він тією справою займається.

— Ви не розумієте, ваше благородіє, це сама що не є наша справа, бо вбив Давидченка не хто інший, як професор Сологуб, а він — наш клієнт!

Дивляться на мене їх благородь, зацікавилися.

— Нічого не наплутав, Ваню? — питає штабс-капітан. Та хіба я можу про серйозні речі перед начальством плутати? Та ніколи!

Підняли ми справу по професору Сологубу. Виявився він ще тим фруктом. Займався наукою етнографією. Що воно таке я не знав, їх благородіє почали пояснювати, але й самі заплуталися. Ну, науки то справа темна і невдячна, для жидів забавки. Головне, що цей Сологуб об’їздив півсвіту. І не те щоб по країнах панських мандрувати, у Париж чи в Баден-Баден, як усі люди, так ні, ліз до чорта на роги, куди ще Макар телят не ганяв. Мав наукові роботи про звичаї індіанців Юкатану (це не знаю і де) та гірських афганських племен (а з цими у Туркестані достатньо навоювався — люд злий та затятий), про міфологічні чудовиська у фольклорі південного Поділля (це у нас, біля Бессарабії) та побут бедуїнів Північної Африки (це десь за Кримом, як сказали їх благородіє). Розмовляв професор безліччю різних мов, був чудовим стрільцем, володів прийомами японської боротьби та хвацько вмів метати ножі. Ось тобі й професор! Кажу ж, у цирк йому треба, ось там би був улюбленцем публіки! Бо який він там професор? Тим більше, що якщо з дикунськими племенами він дружив, то з професорським плем’ям ужитися не зміг і в академічному середовищі був ізгоєм. Його б давно вигнали, якби не оті польові здобутки, за які поважали його чи не по всій Європі. Були у справі й доноси, що от наче на Юкатані Сологуб брав участь у тамтешніх кривих культах із вириванням серця і вживанням свіжої людської крові. Але сам професор те спростовував, а інших доказів не було, то залишили донос без реагування. Так і лишався Сологуб у професорах. Дивним було те, що більш-менш ладнав він лише із покійним Давидченком і був вхожим у його дім. То чого ж тоді вони горшки побили?

Одразу по тому поїхали ми з Мельниковим на місце злочину. Там ще поралася поліція.

— Доброго дня, Іване Карповичу! — простягнув мені руку пристав Воронько. — Якого дідька тобі тут треба, Мельников?

До поліцейського пристава Воронько дослужився із простих урядників, горбом своїм посаду здобув і недолюблював благородних, яким кар’єра сама до ніг падала.

— Ця справа надто серйозна для вас, тому переходить у нашу підслідність, — каже Мельников гонорово. Їх благородіє Воронька теж не люблять, вважають мужиком репаним, негідним офіцерського звання.

А ось мене Воронько, після одного випадку поважає і навіть тихцем пропонував перейти до нього. А що? Підлеглих не гнобить, хороший сищик, та й до офіцера в поліції можна дослужитися, що він сповна і довів. Та що з того, як у них жалування менше? Жалування менше, але коли у поліції на одне жалування жили? Вони ж не з бунтівниками справу мають, а зі всілякими охочими допомогти служителям закону.

— Звольте, з превеликим задоволенням поступаюся, — сміється Воронько. — Хоч вряди-годи чимось корисним займешся, Мельников. Бо у мене і без того купа роботи.

З тим пристав взяв під козирок і пішов, а їх благородь почали опитувати доктора, який труп оглядав. Розповів, що смерть настала від пострілу в голову. Поранення наскрізне, кулі немає, тільки дірка у шибці лишилася. Стріляли, ймовірно із револьвера, бо гільзи не знайшлося. Слідів зламу теж немає, грошей та цінних речей не взято, однак вбивця шукав щось у квартирі й учинив неабиякий гармидер: папери та книги на підлозі валялися, на килимі осколки порцелянової вази, навіть гіпсовий бюстик якогось древнього мудреця лежав на долівці розколотий, наче хотіли подивитися, чи немає всередині його чогось.

Далі допитали служницю та двірника. Звісно, нічого ніхто не чув і не бачив, а про візит Сологуба я й сам знав. Гнила це справа, тут і до ворожки не ходи. Грошей у того Давидченка не водилося, політикою він не займався, амурні мотиви теж відпадають із причин поважного віку і загрозливого тілесного стану. Ні за що зачепитися. Тож ми склали папери з підлоги у ящик і поїхали до контори.

Наступного ранку йду я на службу. Сіро, дощик накрапає. Дивлюся — а люди всі на небо дивляться. І я зиркнув. А там — диво. Хрест на небі над Лаврою світиться. Якийсь монах із засаленою рудою бородою горлає:

— Люди покайтеся! Бо кінець світу зараз буде!

Хтось на коліна у калюжі попадав, поклони б’є, а я дивлюся зачудовано. Аж тут бачу — знайомець мій йде. Сам професор Сологуб власною персоною.

— Люди, ви що подуріли? Це просто атмосферний феномен, час від часу таке зустрічається у різних місцях, за якусь мить він розсіється. Не слухайте того дурня дрімучого, не буде сьогодні кінця світу.

Невдовзі той хрест дійсно розтанув у повітрі і я побіг на службу. Відчиняю двері до кабінету Мельникова і аж оторопів — а це ще що за атмосферний феномен? Сидить його благородіє — френч розстебнутий, із-під нього вишивана сорочка виглядає. В руках гітару тримає, ще й акорди підбирає до пісні «Гоп мої гречаники, гоп мої милі», яку в нас у селі любили співати.

Став я, вирячився на те диво і стою соляним стовпом, наче жінка Лотова. Побачив його благородіє мою мармизу отетерілу і каже мені так ласкаво:

— Добридень, Ваню.

По-мужицьки каже, тобто на малоросійському нарєчії, яке є умисно спотвореною поляками російською мовою, як усі знають.

— Проходь, лебедику, — кажуть їх благородіє. А я вже й засумнівався, може, й правду казав той монах