Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

Між тим з’їв Сологуб устриць аж дві дюжини, випив шампанського, ще принесли йому біфштекс добрячий, такий, що як із нього підошву робити, то чи не на два чоботи вистачить. Умолов той біфштекс, як за себе кинув, розплатився і далі пішов. Зупинився біля одного особнячка. Відчинила йому прислуга. Пробув мій клієнт там зовсім недовго. Шкода, що мені не вдалося почути, про що йшла мова, лише бачив за портьєрою у вікні другого поверху дві тіні. Одна кремезна — мого клієнта, інша — невисокого зросту, вочевидь, належала вже старій людині. Мабуть, розмова була не з приємних, обоє емоційно жестикулювали, несогірше від циганів на кінському ярмарку.

Розмовляли вони недовго, а по закінченню розмови навіть руки один другому не подали. Вочевидь, ні до чого не домовилися, і за якусь мить із дверей того будинку вийшов професор Сологуб.

Він, мабуть, був добре розлючений бесідою, йшов широким кроком, войовничо розмахуючи ціпком. Я відразу його зауважив — не піжонська тростинка, щоб дамочкам пил в очі пускати, а цілий замашний дубець — із чорного дерева, ще й сріблом кутий. Таким, коли приголублять, то без костоправа потім не обійдешся. А мо’ і без трунаря, це вже дивлячись, куди поцілить. Добрячий ціпок, що там казати.

Захопився я спогляданням того ціпка і трохи запізно помітив маневр професора. Біля свого будинку Сологуб зупинився, дістав із кишені портсигар і почав шукати сірники. Ну мені ніяк зупинятися. Тут розуму великого не треба, навіть професор зрозуміє, що я за ним слідкую. Тому я іду собі повз нього ніби сторонній прохожий. А той Сологуб, як схопить мене за комір.

— Що, — каже, — поганцю, чи ти за мною ходиш? Якщо пограбувати хочеш — то не раджу. В мене на таку оказію револьвер припасений у кишені, здам я тебе, голубе, зараз до поліції!

Я ж чоловік не миршавий, під п’ять пудів ваги маю. А ось цей професор схопив мене за комір і підняв, ніби я лялька ватяна.

— Та що ви кажете таке, шановний! Я мирний обиватель і сам боюся громил різних, і до поліції мені ніяк не можна! Відпустіть мене, добродію, бо за вами не ходжу, а просто випадково йшов поруч, коли оце схопили ви мене, наче яструб каченя, я так злякався, що ледь не знепритомнів!

— Якого дідька тут ходиш? — питає Сологуб недовірливо і кулачище свій не розтискає.

— Та мені й казати ніяково, — аж ковтаю важко, наче спіймали мене на гарячому.

— Кажи, а то зараз язик тобі розв’яжу! — каже Сологуб і кулака мені показує. Я тут аж затремтів наче з переляку.

— Не треба! Не треба! Я прикажчиком у бакалійній крамниці працюю, мені для торгової справи фізіономія ціла потрібна, бо не продам нічого!

— Тоді кажи!

— Кажу, кажу! Тут така справа, що люблю я Маруську, кухарку з дому Жураховських, що тут неподалік мешкають. Пристрасть, знаєте, охопила, і нехай би просто так, а то ж до заміжньої жінки! Знаю, що то гріх, та не можу нічого із собою вдіяти. Як тільки чоловік її з міста їде, так я одразу до Маруськи. Вже й сам думаю — мабуть, обсипала мене маком, чи ще якось зурочила. Завжди я спокійний був і врівноважений, а тепер тільки про неї і можу думати! Ось тому і проходив тут. Намагався нікому в очі не впасти, бо ж знаєте, які люди недобрі та язикаті, одразу чоловіку її донесуть! А він у неї здоровий, оце як ви, шабай, худобою займається, у селах купує, до Києва гонить, сам ріже та розбирає і кров свіжу стаканами п’є. Ох, бідний, я бідний! Зведе мене гріх до могили!

Так я розчулився, що аж заплакав. Відпустив Сологуб мене і зареготав.

— Та йди вже собі, Ромео чортів, до своєї Маруськи, тільки дивися, щоб її чоловік завчасно не повернувся. Бо якщо він різник, то розпотрошить тебе, як кабанчика на Різдво, і присяжні його виправдають, бо ти ж блудодій, родину руйнуєш!

— Ой, я і сам за те думаю! В холодному поту посеред ночі прокидаюся, клянуся, що більше ані ногою до неї, а як тільки чоловік її поїде, так і тягне мене туди. Боюся, та йду, ніби на заклання. Ось ви, пане, чоловік же, мабуть, освічений, скажіть, може, це гіпноз якийсь чи ворожба? Як мені від цієї напасті врятуватися?

Знову Сологуб регоче.

— Блуд це, дурню, блуд! Не ти прутнем керуєш, а він тобою! Тут вже нічого не вдієш. Горбатого могила випростує, блудника теж.

— Ой, не треба про могилу! Не треба! — аж зойкаю, наче злякався.

— Та біжи вже, Казанова різночинський!

Піддав мені рукою по спині, аж на рись я перейшов. За рогом став, віддихався. От ганьба… Мене досвідчені конспіратори не помічають, а тут якийсь професор за коміра схопив. Ні, цього у звіт не писатиму, щоб потім не мати від їх благородія прочуханки. Кожна людина має право на помилку, головне виправити її. Почекав, доки мій об’єкт зайшов додому і у вікнах погасло світло, зітхнув із полегшенням, постояв ще півгодини для порядку і сам пішов спати.

На ранок пішов я в контору просити їх благородь, щоб когось іншого приставили до професора Сологуба, бо мені не можна — він вже мене знає в обличчя. Тому одразу до начальственного кабінету.

Сидить Мельников у кріслі, папіроску палить і газету читає. Не знаю як хто, але я завжди починаю газету читати з кримінальної хроніки. Там історії з життя, а не розумування пустопорожнє. І ось дивлюся на газету, а там на останній сторінці заголовок — «Таинственное убийство профессора Давыдченко». А далі — адреса будинку, де покійний жив. Я прочитав і аж перед очима в мене запаморочилося, бо це я ж там під парадним Сологуба чекав, коли він із невідомим зустрічався! Значить, із Давидченком і балакали, згоди не дійшли!

— Ваше, благородіє, кричу,