Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

— Так точно, насмілюсь доповісти, що живий та у доброму здоров’ї, ваше благородь!

— А оце тоді що? — їх благородь із дивана так обережно злізли, наче не я в кабінеті, а ведмідь голодний. Ледь не навшпиньки до столу підійшли, узяли там якусь газету. — Ось, що це? — дає мені ту газету. Газета зветься «Ялтинські відомості» й у ній статейка невеличка, що на причалі порту було знайдено документи, зброю й одяг, що належали співробітнику київського охранного відділення Івану Підіпригорі, який зник за нез’ясованих обставин. Не зважаючи на ретельні пошуки, наразі тіла не знайдено. Начальник зниклого агента, штабс-капітан Мельников, повідомив, що його підлеглий поправляв у Криму здоров’я після поранення і, ймовірно, втонув, бо плавати не вмів. — Ваню! — перелякано питає мене Мельников.

— Ваша благородь, живий я, живий. Ніхто ж мого тіла не бачив, то живий. А щодо того, чому посвідчення і зброю залишив, так я поясню. Були на те вагомі причини!

Почав розповідати, а їх благородь все дивиться перелякано на мене.

— Та ви вже торкніться мене! Хіба бувають мертві теплими? А я ж теплий! — ледь переконав їх благородь торкнутися, потім ще чарку перехилив, теж виключно, аби довести, що живий.

— Живий, мерзавець! — нарешті вигукнув їх благородь. — Ванько! — І полізли обніматися. Ще пару чарок і заснули. Я їх на диван поклав, щоб відпочивали, і повернувся до філерської. А там хлопці сидять, всі хворі, бо вчора мене так поминали, що ледь трактир не спалили. Як мене побачили, то двоє знепритомніли, а ще двоє так забігли, що лише увечері їх знайшли. Труну змогли повернути в крамницю, а ось хрест — ні, бо викарбувано там було моє прізвище і надпис — «героїчно загинув, виконуючи службовий обов’язок». Довелося ставити, щоб гроші не втрачати. Пам’ятник рано чи пізно усім знадобиться.

Ох який же сьогодні чудовий день. Весняно, гарно. Птаство вже прилетіло, цвірінькає по скверах. Сонечко лагідно пригріває, кличе на маївку. Ось взяти б у кошик пляшечку горілочки, бутербродиків, оселедчика, знайти гарну затишну галявинку за містом над Дніпром. Мабуть, у неділю так і зробимо. Зберемося з хлопцями — вони небалакучі. Вип’єш чарчинку, заїси оселедчиком керченським і мовчки споглядаєш поважні дніпровські хвилі. Що супроти тих хвиль людське життя? Мить швидкоплинна… Нас не буде, а ті хвилі й далі котитимуться до самого Чорного моря. Відчуваєш себе комахою дрібною супроти вічності неосяжної…

Аби тільки їх благородь не погнав нас при святій неділі виловлювати революціонерів, що свою бунтівницьку пасху в такі дні влаштовують і ще й під добропорядних обивателів маскуються. От дивишся — ніби пристойні люди, у корзині й пляшка горілки квітне, і закуски різні повітря благорозчиняють. Здається, що ще треба? Пий чарчину, кусай ковбаску і життю радій, краєвидами нашого премилого отєчєства милуйся. Так вони замість того бунтівницьку заразу розповсюджують супроти государя і того самого любого отєчєства, пісні свої заборонені співають, листівками капосного змісту обмінюються, гомонять про страшні речі на кшталт революції чи всесвітнього братерства. А кажуть, що іноді й революційні весілля роблять, коли злягаються усі з усіма, мовляв, браття ми та сестри, то мусимо жити однією революційною родиною, а не ділитися на пари. Я такого не бачив, але чув, до того ж від бунтівників тих усього чекати можна. Хто проти государя пішов, той і Бога не поважає і законами його нехтує.

Та то вже їхні справи, кожен за себе буде чи в пеклі палати, чи в раю посміхатися. Сьогодні ж їх благородь дали мені трохи перепочити, наказали простежити за професором одним, що перебував під негласним спостереженням. Він наче і не був особливо до чогось причетний. Так, десь у газетці якій вряди-годи свої статейки єхидні публікував, кпинив над імперією та государем, втім до образи царствующого дому ніколи не скочувався і зі справжніми бунтівниками — есерами чи соціал-демократами різного штибу, ні з сепаратистами — поляками чи мазепинцями начебто не знався, тому прихопити його не було за що…

Взагалі, професори — люди поважні, ходять неквапно, через прохідні двори не бігають, тим більш — із револьвера в живіт ушкварити їм навіть на думку не спаде. Та я, мабуть, зурочив — мій клієнт був геть не схожий на професора. Здоровий сам, ніби борець цирковий, морда засмагла, бакенбарди руді, погляд зухвалий, як у візника якогось. Такого у темному провулку побачиш — злякаєшся. Я вже засумнівався, чи не наплутали чогось його благородіє, чи за тим я чоботи казенні збиваю. Тому, коли він до університету заходив, я навіть перепитав якогось студента, чи то дійсно професор Сологуб.

— Так, це він власною персоною.

— Поспішає кудись, — вказую на ходу його гренадерську.

— Так сьогодні ж доповідь славетного дослідника малоросійських старожитностей професора Давидченка. Кажуть, що він має виступити із сенсаційною доповіддю. Навіть сам Еварницький збирався приїхати на цю оказію, але несподівано занедужав.

Хто такий Еварницький? Почав згадувати я це прізвище, та у нас у картотеці він наче не записаний. Ну, а якщо так, то мені до нього інтересу немає. І добре, що не приїхав він, бо й так надто людно. Ціла хмара до зали суне, професорів поважних, приват-доцентів різних і студіозів без числа туди пхається. Я питаю — чи можна простій людині із села хоч скраєчку присісти, послухати мудрих вчених людей, бо неабияк цікавлюся премудрістю людською.

— Чому ж не можна, звісно, можна, якщо щось второпаєте, шановний, — посміюється студент.

Що там мені торопати? Мені дивитися за людиною треба. Пробрався я до зали, під стінкою став, бо вже всі місця зайняті були, слухаю. Той професор Сологуб усівся у першому ряді. Дивно — зала набита, наче оселедці в діжці, а обабіч Сологуба обидва стільці вільні. І ніхто там не сідає. Бояться його, чи що?

Стою, спостерігаю. Спочатку якийсь тип із сивою козлячою борідкою, теж із науковців, хвилин сорок гугнявив щось про якогось там Петра Могилу, я з того мало що второпав, бо сипав він незнайомими словами та різними прізвищами,