Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

же падають п’яні. Бійки виникають, суперечки, то тут, то там ляскають револьверні постріли — мабуть, громили між собою розбираються. Чув я про згубність відсутності єдиноначалія, а тепер наочно те побачив. Не можна нашому народу волі давати, ой не можна. Бо без поліції, жандармів та козаків у нашому любому отєчєстві одразу ж таке починається, що просто Содом і Гомора, а бо й гірше.

Ото крадуся поміж складів та пакгаузів, серед натовпів грабіжників і дивуюся, де це влада поділася. Де поліція, козаки, солдати? Чому не вживають рішучих заходів? Невже так панцирника бояться? Ну не цих же босяків, що он грабують поспіхом. Примітив я одного, що тягнув величезний лантух добра. Ледь двома руками тримав, а за поясом у нього револьвер. Я підійшов, револьвер вихопив, показав босяку і пішов далі. Бо без револьвера воно тут якось дуже вже не затишно, а тутешня босота тільки зброю і розуміє. Та і коли бандити Бенціонові полізуть, то буде чим відповісти. А вони тут так і нишпорять, але на мене навіть уваги не звертають, бо кому якийсь замазура-кочегар потрібен?

Іду портом, коли помічаю яхту. Бунтівників на ній вже немає, набігли грабіжники і виносять усе, що можуть потягти. Онде капітан скривавлений лежить поруч. Живий наче, але не рухається, боїться, щоб не добили. На пагорбах побачив козаків, але вони там стоять, униз, до порту не спускаються. Хоч тут же треба порядок наводити. Мабуть, бояться, бо он панцерник стоїть, вищирившись гарматами.

Я від панцирника вбік повернув. Думаю, що закінчилася моя справа, тепер би до міста вибратися, телеграфувати їх благороді, щоб вислали грошей на зворотній квиток, та їхати до Києва. Бунт, це не нашого відомства парафія. Ми працюємо, поки бунтівники до бунту готуються, а як вже повстали, то нехай тим армія з поліцією займається. Вже майже виходив із порту, коли перестрів мене патруль. Матроси, з гвинтівками і без офіцерів. А на рукавах смужки червоні намотані. Точно бунтівники.

— Хто такий?

— Кочегар я, з яхти. Капітан наказав відпливати, але я втік, коли про повстання почув. З вами хочу бути, хлопці мої рідні! — кричу й аж пританцьовую, наче ось так зрадів, що їх зустрів.

Придивилися до мене уважно, бачать, що весь у вугіллі, свій.

— З нами, ну то пішли, — каже старший патруля, кремезний унтер, по-флотському — кондуктор. Навіть не обшукали мене. Я давай їх розпитувати, як же воно все те сталося. Розповіли, як офіцери збиткувалися, особливо старпом лютим був.

— Що, в зуби бив? — питаюсь.

— Ні, він у білих рукавичках завжди був, гидував. Старпом із боцманом завжди ходив. Коли щось йому не до шмиги, тоді одразу боцману — дай-но, люб’язний, цьому мерзавцю в зуби. А коли нас та наволоч гнилим м’ясом захотіла нагодувати, то терпець і урвався. Офіцери налякати нас спробували, що тих, хто не їстиме смердючий борщ, розстріляють. А тут кондуктор Вакуленчук схопив гвинтівку і вистрелив. Вбив офіцера, потім Вакуленчука вбили і завертілося.

— А що ж далі, хлопці? — питаю і посміхаюся мрійливо. А хлопці сумні.

— Та, подивимося, що далі.

Вже підходимо до панцерника, коли бачу я Гусєва, якого теж матроси зупинили. Щось він кричить, сперечається.

— Терміново пропустіть до корабля!

— А ти хто такий?

— Я вже казав!

— А ти повтори.

— Я — Сергій Гусєв, уповноважений представник партії есерів-максималістів, прибув, щоб очолити повстання по завданню ЦК! Що ви у порту сидите? Атакувати треба! Захопити місто і продовжувати наступ аж до самого Петербурга! Вперед! — кричить Гусєв. А подруги його щось не видно. — Ну, чого вирячилися? Пропустіть! — гнівається він, і дарма. Бо он набичилися матроси, не до вподоби їм такий тон.

— Що тут таке? — питає старший патруль, із яким я йшов. Йому доповідають, що ломиться якийсь підозрілий тип на корабель. Гусєв повертається, дивиться на старшого, потім оглядає інших. А тут вирячився на мене, впізнав гирод. Зараз закричить, і ці башибузуки вб’ють мене на місці, бо як вже власних офіцерів постріляли, то філера охранки і поготів не помилують. Я вихопив револьвера і випустив у нього три кулі, а потім кидаюся на нього, б’ю, кусаю, гарчу, як навіжений. Коли відтягують мене матроси, дають по голові, щоб трохи я заспокоївся, бо ж вдаю справжнього божевільного.

— Ти чого? — строго питає старший патруля.

— Гад! Ніякий він не революціонер, а з охранки, штабс-капітан Мельников власною персоною. Я його на усе життя запам’ятав — він брата мого заарештував за страйк у доках! Так бив, сволота, що мій брат калікою став! Я впізнав його, впізнав! Ненавиджу! — я знову кидаюся до мертвого Гусєва, наче розірвати його хочу на частини. Мене матроси схопили, а я далі рвуся мстися як навіжений.

— Заспокойся! — наказує унтер і бере руки Гусєва. — Ага, панич, руки білі. — Потім на мене дивиться. А я у вугіллі весь, сльози його розмазали, стогну, рвуся.

— Як він бив! Як він бив! — скиглю. — Вбивав, а не бив! Брата калікою зробив!

— Ну ось і отримав те, що заслужив, негідник. І диви, який відчайдушний, попер куди! У саме ж пекло! Орденів, мабуть, схотів їх благородіє, — унтер презирливо сплюнув.

— Ну, добре, скиньте, хлопці, це падло у море. А мені на раду екіпажу треба.

Старший пішов, я залишився з матросами, які охороняли причал біля панцерника. Посидів трохи, їм якраз обід принесли. А там того обіду, кашка ріденька і хліба шматочок. Я розповів, що на складах поруч харчу повно. І м’ясо, і масло, і консерви.

— Може, сходимо, наберемо для всієї команди? — запропонував. — А то грабіжники жеруть, а революційним матросам лапу смокчи!

З десяток зі мною пішли, але по дорозі я чкурнув убік, сховався серед складів, знайшов кран, помився під ним. Бо при бунтівниках краще у вугіллі,