Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

— Що ви робите, пані? — щиро здивувався капітан, який не чекав побачити зброю в руках гарної жінки.

— Поки нічого, але якщо не станете до керма і не відвезете нас до порту, то зроблю у вас дірку. Чи дві. То як? — Вона так подивилася на капітана, що той більше не сперечався, пішов до рубки, і яхта рушила з місця.

Я трохи задер брезент, визирнув з-за борту і побачив, що порт одеський майже порожній, тільки в центрі стояв великий сірий військовий корабель, що наїжачився навсібіч гарматами.

— Ось він, Мері, ось він! — аж закричав Гусєв. — Наш панцерник! Це тобі не якісь там револьверчики! Гармати, броня, мінні апарати, цілий арсенал легкої зброї, навіть десантні гармати! Та що там, на борту є бездротовий телеграф Марконі. Ми сповістимо весь світ про початок революції!

Корабель і справді був великий та грізний, височив у порту, наче фортеця. Невже Гусєв має рацію і моряки славетного імператорського флоту піднялися проти государя-імператора? І це в такий важкий момент, коли війна з япошками ще триває, а різні там бунтівники намагаються паралізувати країну страйками і заворушеннями? Страшно було і повірити у таке. Але ж он, стоїть панцерник, прапор на ньому спущений, по палубах бігають моряки, порт порожній, наче вимер, тільки на пагорбах стоять натовпи і дивляться, що буде. Точно бунт.

Ото тільки подумав, коли як шубовсне щось у воду.

— От мерзотники! — кричить Гусєв і біжить із револьвером на корму. Я під брезентом принишк. — А ну стійте! Стійте, стріляти буду! — волає бунтівник. Так розумію, що матроси з машинного відділення зрозуміли, до чого справа, і вирішили втекти. Пірнули прямо в море. — Ну сволота! — Гусєв дратується і стукає ногою по брезенту. Мені боляче, але я стиснув зуби і мовчу. Тиша. Потім: — Чорт забирай! — Гусєв смикає брезент, мабуть, щось запідозрив. Я розумію, що в мене тільки один шанс. І стрибаю з брезентом на бунтівника. Валю на палубу. Чую, як випав і зацокотів револьвер. Ми борсаємося. Цей Гусєв міцний і крутиться у руках, наче маслом намазаний, не схопиш його. Я лізу до револьвера, а Гусєв відтягує мене, я рвуся, мені залишається зовсім небагато.

— Руки догори! — каже мені знайомий голос. Це Мері. Стоїть наді мною і спокійно цілиться. — Швидко.

Я піднімаю руки, стою на колінах.

— Серже, ти подивися, які в нас гості, — сміється вона. Серж вилазить із-під брезенту і здивовано вирячується на мене.

— Що за чортівня? Як він тут опинився?

— Бачиш, Серже, Ваня виявився хитрішим, аніж ми думали.

— Негідник! Все стежиш! — Гусєв кидається до мене з кулаками.

— Припини! — наказує Мері й робить рух револьвером. Ось вже його дуло дивиться не стільки на мене, скільки на Гусєва. Це діє, бунтівник зупиняється, дивиться на мене, наче жид на сало, кулаки стиснув, ніздрі роздуває. Образився. Думав, що пошив мене в дурні, а виявилося навпаки.

— Дивися, Ваню, непоганий ти хлопець, особисто проти тебе нічого я не маю і відпущу тебе, якщо скажеш, хто у нашій київській групі сексот, — каже Мері.

— Та звідки ж я знаю? — дивуюся. — Я ж філер простий, мені службова інструкція забороняє знати про секретних агентів!

— Брешеш ти, Ваню, непогано брешеш, хоч до театру тебе бери. Але мене не обдуриш. Знаєш ти, Ваню, і скажеш, або кулю отримаєш у живіт. То як? — питає мене і посміхається. Така ж була ніжна та солодка, а зараз наче стовп соляний, кам’яна та гірка ця Мері. І вистрелить же. Отак от, серед білого дня, у порту, на очах у багатьох! Вистрелить! Якось по-дурному помирати ось так від баби. Але і сказати не можу, бо зраджу і все одне застрелять. Розумію це, і розумію, що мить у мене є, чи кілька, не більше.

І тут спало мені на думки, що інколи чим дурніше, тим краще. По-простому. То я очі вирячив, дивлюся на капітанську рубку, наче на неї янгол зійшов.

— Капітан! — не кричу, а так промовляю вкрай здивовано. І Мері, й Гусєв обертаються. Мабуть, подумали, що капітан втекти намагається, але той переляканий стоїть, за кермо схопився. Капітан стоїть, а я — ні. Стрибнув у море щучкою, увійшов у воду і нумо гребти убік. Повітря випустив, щоб догори не тягнуло. Чую постріли. Один, два, три. Очі відкрив, бачу, як кулі у воді білі сліди залишають. Дихати хочеться, але знаю, що не можна мені зараз на поверхні з’являтися, бо вб’ють. Десь із хвилину плив під водою, коли вже легені пекти почали без повітря, тоді випірнув. Вдихнув і знову під воду. Глибше, глибше. Здається, знову стріляли. Коли наступного разу випірнув, яхта вже далеченько була. Не стали зупинятися, мене шукати. Розуміли, що ходу в них трохи залишилося, бо ж вугілля кидати вже нема кому.

Вони у порт, а я до берега. Доплив, виліз на пірс і лежу, хекаю. Почув, наче двері ламають. Дивлюся, якісь хлопці сокирами гепають по воротах складу. Грабіжники? А потім бачу кількох знайомих, тих бандитів, у яких я теку їх благородія колись виручав, Бенціонових прихвоснів. Добре, що воротами вони захопилися, на мене і не дивляться. Але якщо побачать, то годувати мені риб на дні морському. Підбіг я до купи клунків, що лежали на пірсі. Дивлюся, а в них вугілля, мабуть, приготували для пароплава якогось. Я один оклунок розв’язав, намазав собі обличчя вугіллям і руки старанно натер. Виглядаю, а хлопці вже підігнали вози і вантажать на них ящики. Швидко працюють. Пара якихось босяків спробували і собі щось потягнути, а їх побили і нагнали. Коли все винесли, то склад підпалили. Горить він, а всім байдуже. Ані команди пожежної, ані поліції.

Я звідти пішов, дивлюся, що й інші склади грабувати починають, але не так організовано. Он в одному вино знайшли, хлищуть прямо з горла і тут