Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

— Ганнушко! — кричить басовито. Вона кидається до нього у обійми та так ластиться, наче теля до мамки. Ох ці жінки! Ще ж сьогодні зі мною була, а тут он така ніжна та рідна чоловіку своєму!

— Жорже, милий! Я так за тобою скучила! — каже вона, аж сльозу ронить. Ну акторка! Цілу виставу зробила.

— Мила, поспішай, ми з’їжджаємо з цього блощатника. Я вже домовився щодо будинку в Місхорі, — гримить бородань.

— В мене вже все зібрано! — Ганна Сергіївна кличе швейцарів, наказує виносити речі.

Якось мені аж сумно трохи стало, що їде Ганна Сергіївна. Все ж таки сподівався, що ще зустрінемося ми з нею. З іншого боку, і добре, не буде заважати мені працювати.

Швейцари речі носять, вантажать у велике ландо, де Ганна Сергіївна з чоловіком сидять, а я піднявся на поверх до Гусєва. Став до дверей, слухаю. Тихо. Чи спати влігся? Походив-походив я, знову до дверей повернувся. Щось мені підозріло якось стало. Вухо приклав — тиша, ще сильніше притиснув, а двері відчинятися почали. Я відскочив, дивлюся, як поволі вони повзуть. Нікого за ними. Постояв я трохи, боявся, що пастка якась. Потім таки зайшов. А там нікого. Ані Гусєва, ані речей його! Втік! Як, коли? Кидаюся я до балкона, який у парк невеликий при готелі виходить. Бачу кілька простирадл зв’язаних. Ну гад! На простирадлах зліз. Але ж речі! В нього кілька валіз було! Речі де подів?

І тут згадую я дещо дивне. Що от коли до Гусєва піднімався, проносили повз мене валізи Ганни Сергіївни. І з одної пляшка шампанського стирчала. А Гусєв же у номер собі замовляв! І не випив, немає порожньої пляшки! Вискочив я знову на балкон. І тут тільки дотумкав, що обдурили мене, наче дурня на ярмарку. Гусєв із Ганною Сергіївною у парі працював! Він їй речі через балкон передав, потім сам зліз, перевдягся, бороду наклеїв і з вулиці у готель зайшов, наче чоловік її! Речі повантажили і поїхали, мене тут залишивши. Удвох пошили в дурні Івана Карповича!

Побіг, на вулиці узяв візника, крикнув, щоб гнав щодуху до Місхора, а потім згадав, як гучно Гусєв із Ганною Сергіївною про той Місхор балакав. Так, щоб я вже напевно почув. І тут обдурити схотіли.

— Братіку, чи не знаєш, куди поїхали двоє з готелю? Чоловік такий чорнобородий та жінка білява? — питаю у візника.

— Та у порт наче.

— О, і мені туди потрібно.

— Не в Місхор?

— Ні, до порту.

Поїхали туди. Коли вже в порту були, то сутеніти почало. Я візника зупинив подалі й пішки пішов, щоб не так помітно. Коли дивлюся, що яхта одна відпливає. Часу думати довго не було, так вирішив, що вони, бо хто це ще у ніч попливе? Скинув я свій сюртук і стрибнув у воду. Добре, що яхта не одразу повний хід узяла, а ще маневрувала, на чисту воду виходила. Тому зміг я доплисти і схопився за якір, що на носі висів. Ото за нього зачепився і десь із годину теліпався, поки остаточно не стемніло. Далі виліз обережно на палубу. Дивлюся — капітан яхти у рубці люльку смалить. Ще мусять бути один-два матроси коло машини. Але мені не вони потрібні, а пасажири. Роздягся я, одяг викрутив, щоб вода не хлюпала, обережно всередину спустився. А там чую регіт і як шампанське відкорковують.

— Серже, це вже четверта пляшка! — пізнаю я голос Ганни Сергіївни.

— Мері, ми маємо що святкувати! — гримить Гусєв. Мері? То Ганну Сергіївну звати Мері? Ну, звісно ж! От дурень, як я не здогадався! Чого б це вона справжнім іменем називалася? Та ніколи! Вони, бунтівники, навіть між собою партійними псевдами називаються, а не хрещеними іменами, як порядним людям личить. Так Мері, значить!

— Поки що ні! Ми витратили частину партійних грошей на цю яхту, а зброї досі немає!

— Зброя буде, Мері, багато, дуже багато новенької сучасної зброї!

— Серже, ви схильні до зайвої мрійливості! Треба було доводити до кінця справу з татарами!

— Мері, та вони ціни не складуть на зброю! До того ж про татар знає той нишпорка з охранки.

— Як знає? Звідки?

— Вистежив. Ви занадто рано його відпустили, Мері!

— Тримала скільки могла!

— Все заради революції? — сміється Гусєв.

— Серже, нам вкрай потрібна зброя! — змінює тему жінка.

— Зброя буде! І це не ті жалюгідні крихти, які пообіцяли татари! Буде багато зброї, різноманітної зброї! Та головне не це!

— А що?

— Революція, Мері! Революція! Ви розумієте, що на нашому боці цілий панцерник із дванадцятидюймовими гарматами та озброєною командою! Ми можемо узяти Одесу, озброїти народ і почати великий похід на північ! А далі візьмемо Петербург та скинемо царя! І не треба чекати якоїсь там революційної ситуації, про яку люблять патякати мудрагелі зі Швейцарії чи Лондона! Вона вже є, знали б ви, Мері, які настрої зараз у флотських екіпажах та казармах! За це і вип’ємо!

Вони чокаються, а потім шпіц починає люто гавкати. Відчув мене, клятий собака. Біжить із каюти, вискакує до коридору. І там я дивлюся на нього такими страшними очима і так показую кулак, що те мале стерво піджимає хвіст і тікає.

— Мікі, що там? — питає Ганна Сергіївна, точніше, Мері.

— Зараз подивлюся. — Я чую кроки Гусєва. Він виглядає у коридор. Чутно, як гуркотить машина, як плюскотять хвилі. Я встиг сховатися у темноту закутку, присів, сховав обличчя в коліна, виглядаю покинутим оклунком. Сподіваюся, що так. Довгі секунди, нарешті голос Гусєва. — Нікого, ваш шпіц, мабуть, хвилюється через морську хворобу.

— А я вже