Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

а в місті ліпше чистеньким. Почав вибиратися з порту. До міста вели великі кам’яні сходи, але ворота були зачинені, а на горі козаки стояли. Ще почнуть допитуватися, куди я і звідки. А в мене ж документів немає. То я поліз навпростець, через стіну. Дерся довго, аж нарешті виліз. Сів перепочити трохи на якійсь вулиці, бо від цих всіх пригод дуже заморився. Робота у філера і так нелегка, але щоб так, щоб по два рази за день ледь не вбивали, так такого в мене ще не було.

— Вибачте, а ви з порту? — питає тут мене якийсь хлопець. Високий, із красивими доглянутими вусами, у піджачку, картатих штанях і легких штиблетах. Мабуть, поспішав, бо он на лацкані піджаку щось біле. Розчинений зубний порошок. Раз зуби чистить, то жид, це прикмета надійна.

— А тобі чого? — питаю. Сам дивлюся за спину хлопцю. Чи не від бандитів Бенціонових посланець?

— Я журналіст, з «Одеських новин», Корнієм звати. То ви з порту? Розкажіть, що там відбувається? — хлопець зошит дістає й олівець, сідає поруч, готовий писати. — То що у порту?

— Грабують там.

— Матроси?

— Та ні, з міста набігло всілякої босоти.

— А матроси, що матроси?

— Так розумію, що не знають, що далі робити.

— А що за постріли там чулися? Розстрілюють когось? — він питає і похапцем записує на аркуш мої слова. Швидко пише, легко. Я ото так не можу. Мені, щоб звіт скласти, так за стіл треба сісти, подумати, а потім вже писати. А тут строчить, наче з кулемета. Ну точно жид, вони до цієї справи вдалі.

— Ага, розстріляли там одного.

— Кого?

— Та негідника. Поганця останнього, мерзотника, зміюку, паскуду, шибеника клятого, плюгавця отруйного, супостата, підлотника, недовірка огидного, — кажу і згадую Гусєва. Аж вивертає мене. Бо воно ж нелегко людину вбити. Нехай і для того, щоб самому врятуватися, нехай і бунтівника, але все одно нелегко. Кинувся я до паркану і проблювався.

— Що, склади винні розграбували? — питає хлопець. По-своєму моє блювання зрозумів.

— Еге ж, розграбували, — кажу.

— А правда, що там люди Бені складами займаються?

— Не знаю я ніякого Бені, — кажу. — Я вчора тільки у порт зайшов, а тут таке.

— Слухайте, а як до порту спуститися, щоб не сходами, бо там козаки?

Я почав пояснювати, як сам дерся, коли тут дід якийсь прибіг. Кинувся до кількох хлопчиків, що з дерева на порт дивилися. Як залопотить щось по-чужому. Дід — жид, то значить, по-жидівськи. Один із хлопчиків із дерева зліз, дід йому стусана дав, за руку схопив і повів. Хлопчик плаче, щось пояснює.

— Пустіть його! — втрутився Корній. — Нехай дивиться! Дітям потім буде розповідати про ці величні події! Це ж революція! — ото таке і каже! Мабуть, сам бунтівник.

— Дурень! — гримить суворо дід вже по-нашому. — Дурень! Від революції кому тільки і користь, та тільки не євреям! Бо нас перших вбивати почнуть за ваші революції! Ізю, ану марш додому! — старий спересердя вліпив хлопчиську потиличника і потягнув далі.

— Залякане у нас старше покоління! Бояться революції, не розуміють, що тільки з нею ми зможемо стати повноправними громадянами, а не затурканими ізгоями зі смуги осідлості!

Слухаю я цього Корнія і дивуюся, як тут в Одесі погано все. Щоб у нас у Києві журналіст оце таке балакав? Та ніколи! А тут диви, верзе он що. Хоча ж чому дивуватися, коли жид. Жиди вони здебільшого проти царя-батюшки.

— Ну, я пішов до порту. Ми переможемо, товаришу, — сказав і поліз через паркан. Я ж сидіти залишився, відпочивати. Коли чую крики, свист. Корній той із-за паркана вистрибує, наче за ним вовки женуться. — Тікай, там поліція! — кричить мені. І так запально кричить, що я і побіг. Хоча чого мені бігти? Та вже коли почав тікати, то тікай. Пробігли ми за ріг, а там натовп стоїть, обговорює, що там у порту. У натовпі мені ховатися, наче рибі у воді. Раз і немає мене. Вирішив трохи ще тут походити, а потім вже телеграф шукати.

Ходив, ходив, слухав розмови. Здебільшого про те, що на складах робиться. Начебто люди Бенціона ходять по торгових компаніях і вимагають заплатити за охорону складів та пароплавів. У тих, хто відмовляється, склади та пароплави геть розграбовуються. Ну і спритник той Бенціон! Що ж до панцерника, то кажуть, що з Севастополя вже вийшла ескадра і завтра буде атакувати «Потьомкіна». Ціла війна буде. Але ніхто з міста не їде, навколо порту натовпи стоять. Бо ж цікаво, а одесити такий народ, що хлібом їх не годуй, тільки б дай витрішки продавати.

— Козаки відходять! Козаки відходять! — пролітає в натовпі. Невже злякалися козачки і тікають? Люди кидаються до сходів, всім же хочеться до порту. Тиснява велика, поруч зі мною якийсь чоловік у мундирі інженера, з хлопчиком років семи і жінкою. Схожі на відпочивальників, яких нелегка принесла сюди.

— Мішо, Серьожу тримай, Серьожу! — хвилюється жінка. Інженер підхоплює хлопчика на руки, щоб не затоптали. Натовп суне на сходи, де козаків вже немає, а лише один ряд поліцейських, який людей не спинить. Намагаюся дертися від сходів, бо до порту мені не треба, так куди там проти течії людської борсатися! Несе вона тебе, наче листок сухий. Ось вже і на сходах я, натовп потроху сунеться вниз, поліція відступає, коли крик. Видно, як покотився сходами дитячий візок. До нього кидається поліцейський, але не встигає, візок котиться вниз, набирає швидкості.

— Не дивися! — наказує інженер своєму синові й закриває йому очі долонею. А візок перевертається і з нього вивалюється якийсь пакунок. Натовп охає, бо здається, що то дитина. Он поліцейські підбігають, здивовано дивляться на пакунок і розбирають його. Пачки з цигарками. Звідки