Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко
От, може, я людина неосвічена і мені спати схотілося, але й професор Сологуб відверто нудився, позіхав, а згодом витяг газету і почав читати, чи робити вигляд, що читає. Я часом теж так роблю, тільки у газеті треба дірку зробити невеличку і спостерігати, хто там ходить. Коли той із козлиною борідкою розкланявся, двоє приват-доцентів ввели професора Давидченка. Дуже вже він старенький, як кажуть — аж порохня сиплеться з нього. Тільки чхни сильніше — змете професора. Та публіка ледь не стоячи вітала старого. Навіть Сологуб газетку свою відклав.
Почав Давидченко розповідати про якогось гетьмана та його життя. Багато говорив. Із того всього я зрозумів, що той гетьман теж бунтівником був, супроти государя зраду замишляв, навіть грошенят вже встиг назбирати на ту справу. Та схопило його наше відомство. Ну, може, і не охранка, але ж і до охранки щось було, бо як же інакше? Без нас ніяк не можна — у державі порядок мусить бути. Словом, схопили того гетьмана, сам государ допитували його з повним пристрастієм. От які тоді государі були, не те що нинішні, які все милують та просвіщають. Але і той государ як не старалися, а розговорити не змогли бунтівника. Кремінь був той гетьман, нічого не сказав. Ще й поводив себе зухвало, государя ображав різними непотребними словами. Бувають і тепер такі гаспиди, особливо серед бойовиків есерівських.
Замислився я, коли ось проголошує Давидченко урочистим голосом.
— А тепер, панове, я маю оголосити абсолютно сенсаційне наукове відкриття, доленосне для нашого любого отєчєства та науки… — Тут Давидченко паузу зробив, ніби актор драматичний. Я вже давно у місті, не зовсім село темне, бо за службовою необхідністю не раз по театрах доводилося бувати, то знаю, як воно робиться. Всі завмерли, подих затамували — чутно як муха в залі бринить.
Та не дали договорити Давидченку, і наукового відкриття не відбулося. Якби хтось сказав, що таке буває між професорами, — в морду би йому плюнув. А тут, у цей хвилюючий момент, підводиться з крісла професор Сологуб і заявляє нахабно, що все це дурня. Отак і каже: «Дурня!», наче візник на Сінному ринку! Більше того, обізвав Давидченка кабінетним хробаком і заявив, що справжня історична наука робиться у полі, на розкопках, а все те, що говорив професор Давидченко, нічого не варте і нічим не підтверджене антинаукове базікання старого маразматика. Що тут сталося, ой нене…
Давидченко, значить, задихатися почав, за серце схопився, його підхопили під руки, а на Сологуба кинувся з кулаками один із професорових приват-доцентів. Але даремно він те зробив, у того Сологуба рука важка, б’є він геть не по-професорськи. Такого ляпасу відважив, що полетів той приват-доцент шкереберть, наче акробат цирковий. Аби не стіна, так до Дніпра б котився. Але за приват-доцента вступилися студенти. Почалася справжня бійка, геть як у шинку на Подолі, а не у храмі науки. З десяток студентів кинулося на Сологуба. Парубійки міцні, видно, що гімнастикою займаються. А той Сологуб регоче та відмахується від них ніби ведмідь від собак. Не б’ється він, а наче бавиться з тими студентами розлюченими. Я нишком вислизнув із зали, бо ще або в морду дадуть, або поліція затримає. А воно мені зовсім не треба. Стою собі під дверима, чекаю на свого клієнта.
Он винесли професора Давидченка, візника зупинили і повезли старого до лікаря. А ось і Сологуба виштовхали із зали, слідом і валізку його викинули. Синець під оком у професора, сорочка подерта. Ганьба наче, а професор Сологуб тим не сильно переймається, а зовсім навіть навпаки — був у доброму гуморі. Обтрусився і пішов собі, весело насвистуючи пісеньку з опери. Знаю я цю пісеньку, їх благородіє насвистує, коли в околотку жалування дають — «Люди гинуть за метал! За метал!» Далі там щось про чорта та танці, воно якось пов’язано. Бачили б ви, які зараз танці безсоромні стали! Ото хлопець із дівчиною притиснуться один до одного і сіпаються, наче скажені. Блуд один, а не танці, точно від диявола!
Оце думаю, а сам йду за Сологубом. Він пообідати зайшов до ресторану. Його спочатку пускати не хотів швейцар, бо ж був професор розхристаний і з синцем.
— Нікак нєт, шановний, не пущу, — каже басом. Дебелий такий швейцар, із бородою, у чорному однострої з блискучими ґудзиками.
— Ой пусти мене, братику, інакше буду з тобою битися смертельним боєм, бо душа моя широка шампані бажає. А як душа моя бажає, то ти проти душі моїй не стій. Змету, як поїзд корову!
Каже це Сологуб і показує швейцару кулаки свої. А вони у нього ніби гирі пудові, ще й рудою шерстю поросли. Подивився швейцар на свої кулаки, потім на професорські, аж зблід. Але служба є служба, за свисточком своїм срібним потягся, щоб свистіти, кликати городового на допомогу. Аж тут розтискає Сологуб свій кулачисько — а там цілий рубль виблискує. У цирку треба того мартопляса показувати, фокусник чортів. Замислився швейцар. Чи звати городового і ризикувати в пику отримати, чи рубля заробити.
— А бузувірити не будете? — питає у професора.
— Та що ти, братчику, я шампані хочу, а не у відділок, — посміхається Сологуб.
Вклонився швейцар професору шанобливо і провів за стіл у кутку, щоб публіка менше бачила, бо рубль рублем, а скандалу нікому не треба.
Професор пляшку шампанського замовив та устриць дюжину. Минулоріч, на двадцять третє лютого, коли по усій імперії охранка день свого тезоіменитства святкує молебнями, парадами та щедрими возліяніями, ми після банкету панів офіцерів чаркувалися тим, що залишилось, то хлопці погидували, а я скуштував. Слимак він і є слимак — їй-бо, дурні ті паничі, що такі гроші за них платять. Як на мене, так краще ковбаску німецьку купити, на вогні підсмажену. Ото
