Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

чи заздрісників покійний не мав, поважали Давидченка університетські. Той приват-доцент із козлячою борідкою виступив із промовою, все бідкався, яку втрату понесло любе отєчєство та наша славетна наука. Він говорить, а я все озираюся нишком. Люду тут чимало, переважно публіка університетська. Тільки двоє жевжиків мені одразу не сподобалися. Чужі вони у цьому натовпі. Обом років по тридцять, стрижки короткі, військову виправку видно, хоч у цивільні костюми вбрані за останньою модою. З іншими вони тут, вочевидь, не знайомі. Служба йде, а вони хрестяться через раз, очима по натовпу пасуть, наче когось видивляються. Ну я тут теж не зовсім свій і виділяюся посеред професорів, тому я бочком-бочком до хористів. Службу я знаю, голос у мене добрий, тож тягну з ними — «вічная пам’ять». Батюшка хоч косує здивовано, але нічого не каже, робить свою справу. Хористи почали було штовхатися, але я шепнув, що ані на гроші, ані на горілку по трудах не претендую, просто співаю з величезної поваги до покійного. То й залишили вони мене в спокої.

А місце тут вигідне, всіх видно. Ось іще один — монах, той, що кінець світу на вчора обіцяв. І борода в нього руда. Чи не з неї я жмут уночі вирвав? Придивляюся, але не помітно. Та й мало у кого ще руда борода в нашому місті… От хоча б у отця-ректора духовної академії, що поруч стоїть. Але він хоч особа духовного звання, однак теж професор і, мабуть, знав покійного. А цей монашок мені не сподобався. Хреститься собі та зиркає довкола спідлоба злодійкувато. Очі недобрі, колючі… Ну що такого з покійним могло пов’язувати? Та й статурою він із тим нічним візитером схожий. Але ж наче особам духовного звання із ножакою на службовців охранки кидатися не пристало…

Відспівали професора Давидченка, університетські пішли пом’янути чаркою за православним звичаєм. Хоч невіруючі вони переважно і до церкви особливо не вчащають, але ж наші, православні невіруючі, у горілочку вірують.

А я тихцем за тією парочкою молодців у цивільному — дуже вже не сподобалися вони мені, навіть більше ніж той монах. Кого вони виглядали? Чи не Сологуба, бува?

Простежив я за ними до готелю. Не місцеві ті двоє, знімали номери в «Марселі», зареєструвалися під іменами Іван Генрихович Гаккен та Павло Альфредович Мільке, комерсанти з Петербурга. Авжеж, комерсанти, ще б хористками записалися… Офіцери вони та ще й не з таких сіромах, під орудою яких я у Туркестані служив. Треба буде доповісти про них Мельникову…

Ще бігав у конторських справах, потім зайшов до трактиру, замовив стопку горілки, щоб день важкий запити. Тут до мене пристав Воронько, підсідає з кухлем пива. Він полюбляє оце трактирами вештатися у цивільному, послухати за пивом про що люди гомонять та з половими пошептатися.

— Ну, як справа Давидченка просувається? — питає.

— Таємниця слідства, — відповідаю ввічливо і плечима стинаю, мовляв, що тут скажеш, коли нема чого казати.

— Значить, ніяк, — сміється Воронько, а я лише зітхаю.

Запалив Воронько папіроску.

— Знаєш, Іване Карповичу, як Мельников у мене цю справу забрав — я перехрестився нишком. Погана то справа.

— Чому погана? — питаю, наче здивовано, а сам анітрохи не дивуюся, бо й сам знаю, що гнила якась справа.

Глянув на мене Воронько серйозно.

— Як Мельников на ній в’язи скрутить — мені того пихатого панича не шкода, а ти, Іване Карповичу, шануйся. Погана це справа. Чому — не знаю, але маю таке відчуття. А відчуття у нашому ремеслі річ важлива.

— Це точно, — погоджуюся. — Слухайте, Микито Гурійовичу, от ви в поліції давно служите. Може, десь бачили ось таке? — і показую йому ножа, якого нічний гість залишив. Воронько узяв, покрутив у руках, заточку пальцем перевірив. Потім побачив вісімку та хрест на колодці й побілів. Сахнувся він того ножа, ніби отруйного гада, і швидко під руку мені засунув, щоб ніхто не побачив. Мовчить, озирається. Якби хто сказав, що Воронько якогось там ножа злякався, то не повірив би. Озброєних душогубів не раз сам-один арештовував, а минулого року про нього всі місцеві газети писали — злодії вбили хазяїна і дім підпалили. А там діти малолітні лишилися. Двох вже непритомних дітлахів виніс пристав Воронько з палаючого будинку! Одразу за ним вже дах обвалився. Обгорів тоді він та диму наковтався — дивом живий лишився. Вогню людина не боїться, а ножа якогось злякався. Чи не дивина?

— Де це ти узяв, Ваню? — питає Воронько і голос у нього зробився чужим, переляканим, наче не бравий пристав то говорить, гроза злочинності, а якийсь дрібний шахрай під слідством.

— Подарували на іменини, — кажу.

— Подарували? — перепитує з підозрою.

— Та хотів мене почастувати цим ножем один добродій, але не його тоді взяла, однак затримати не вдалося. Тільки ножик лишився. Ніж як ніж, тільки от ніколи я таких раніше не бачив. Оце з хрестом і вісімкою. Може, ви щось знаєте?

— Не знаю, Ваню, нічого не знаю і знати не хочу! Все, бувай здоровий, — Воронько схопив кашкета і в двері, ніби за ним чорти женуться.

Ось тут мені не по собі стало. Куди ж ти вліз, Іване Карповичу, що аж самого пристава Воронька від того дрижаки беруть? Може, воно б краще і не пхатися, що, мені більше від усіх треба? Але ж є в моїй натурі таке — як за щось візьмуся, то вже не можу покинути. Як ото буває задирку зробиш біля нігтя і сіпаєш її, сіпаєш, вже і боляче, а дереш, поки не відірвеш. Погано це, треба міру знати. Але як тут зупинишся, коли ж цікаво, що так пристава Воронька налякало у тому ножику!

Взяв я ще стопку горілки, аж тут Воронько повернувся, присів поруч і каже тихо.

— Слухай, Іване Карповичу. Повернувся, бо останньою падлюкою себе відчув. Мушу тобі це розповісти, а там — роби собі, як знаєш. Це сім років тому було. З Лаври