Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

до Києва приїхав. Мсьє Тікка та мадам Полі. У програмі проїздом зі столиці злий клоун Путя з дресированим ведмедем Дімкою у номері «Вставання з колін», заклиначка отруйних змій, незрівняна Юліана з номером «Коса смерті», силач Віктор зупиняє коней у номері «ПРУ-У-У-У!» і збиває шапки зусиллям волі, карлик Онаній рятує сміхом, добрий клоун Трутя жонглює глечиками, факір Симонелло викликає страшних демонів минулого і ще багато іншого.

То добре, цирк я люблю, це тобі не театр. У цирку все зрозуміло і весело, тільки шкода, що там рідко буваю, бо мій клієнт переважно драматичний театр та оперу відвідує. Я швидко спинив візника і до цирку. Оббіг перші ряди — немає моїх паничів. Ну не на гальорку ж вони квитки купили…

Але цирк це ж не тільки шатро, дав п’ятак якомусь здорованю в розшитій мішурою уніформі й вискочив за куліси. Ген-ген, думаєте, цирк — то лише блискітки та софіти? Як би не так. За лаштунками там брудно, тісно і лайном смердить. Але навіщо поважній публіці те все бачити?

Крадусь тихенько, аж тут як гарикне щось над вухом, аж покотився по землі мій картуз. Вже і револьвер вихопив, а то ведмідь у клітці сидить, дивиться на мене, наче кіт на холодець. Аж у горлі пересохло, ледь же не пристрелив ту скотину від несподіванки. Уявляю, який би скандал всілякі писаки ліберальні підняли. «Охранка полює на тварин!», «Вбивці за фахом» і таке інше. Вони вміють, гади такі, розбурхувати те, що не треба.

Від клітки з ведмедем відійшов, нахилився підібрати картуза, коли бачу ноги знайомі. Визирнув обережно, а це ж вони, соколики мої, заходять в один із фургончиків. І до кого це вони? Якби ще один, можна було подумати, що до незрівняної Юліани. Але ж удвох на побачення не ходять. Прокрався, припав вухом до стіни і слухаю.

— Давай документи! — цідить хтось. Вимова не тутешня, так начальство петербурзьке розмовляє, що сюди приїздить із перевірками крівці з нас попити.

— Немає в мене ніяких документів, — а цей голос я знаю! Це ж професор Сологуб, що він тут робить?

— Ти з нами не жартуй. Ти вбив професора, то й документи в тебе! — шиплять ті гості, а Сологуб на їх слова обурюється.

— Старого Давидченка ви вбили, а ще комедію ламаєте… Ну ви й мерзотники, панове, це ж все одно що дитину вбити. Загинув старий мрійник, я ж йому казав…

— Ми не вбивали, не клей дурня. Де документи? — торочать пітерські.

— А хто тоді вбив?

— Ти і вбив, на тебе вже й ордер на арешт виписали! Де документи?

Оце так-так! Звідки про ордер знають? — дивуюся я.

— А що ви тут робите, дядю? — шепоче мені хтось на вухо, я знову смикнувся від несподіванки і вдарився головою, аж будиночок дерев’яний загудів.

— А ну подивися, що там! — каже інший голос всередині. Я озираюся, де б сховатися.

— Сюди! — шепоче мені дитячий голос. Там поруч сіно було в тюках, у ньому я і сховався разом із якимось замурзаним хлопчиськом. Це він мене налякав. Удвох сидимо, скрізь сіно дивимося, як вийшов один з офіцерів. Руку в кишені тримає, мабуть, на револьвері. Пройшовся навколо будиночку, під нього зазирнув. Не знайшов він нічого підозрілого і повернувся.

— Чого вони до Рудика причепилися? — питає хлопчик.

— До кого?

— До Рудика. Хто вони такі й чого від нього хочуть? — питає хлопець, а я згадую шевелюру руду Сологуба. Він, чи що?

— А що цей Рудик у вас робить?

— З гирями виступає, він сильний! А ще показує фокуси дикунські, — шепоче хлопча. Ну, тоді точно Сологуб, думаю, згадую, як він мене граючи підняв, а в мене ж кістки важкі.

— А ти хто такий?

— Я — Павлуша. Сирота, при цирку живу.

— Значить так, Павлушо, більше до мене зі спини не підходь і не лякай! Бо я чоловік нервовий та озброєний, і випадково застрелити можу. А тепер сиди тут, а я послухаю, про що ті жевжики з твоїм Рудиком балакають.

Підкрався я до будиночку, слухаю розмову.

— Як у тебе немає, то де ж тоді документи професора? — питають офіцери.

— Не знаю. Мабуть, не ви єдині ті папери шукаєте. Можу припустити, що ними зацікавилися вісьмаки.

— Хто? — здивовано питають.

Сміється Сологуб.

— Ви, панове, мабуть, даремно за це взялися, якщо ніколи не чули про таємний Відділ протидії схизмам та єресям або просто Восьмий відділ Священного Синоду.

Що то за дива? Ніколи не чув про такий. Хоча у нашому любому отєчєстві все може бути, як його благородь часом каже — умом його не збагнути.

— До чого тут синодальники? Здається нам, що ти вбив і просто морочиш нам голову, — каже один із гостей недовірливо.

— Слово дворянина! — каже Сологуб таким тоном, наче знущається.

— Мерзотнику, як ти можеш про дворянство своє згадувати, коли в цирку виступаєш! — гримить прокурорським голосом інший.

— Імператори римські на аренах виступали, з дикими звірами билися та рабами, я тільки гирі кидаю та фокуси показую, — сміється Сологуб.

— Немає до тебе довіри! Ставай до стіни!

Коли чую я, що наче скрипнули сходи, які до будиночка вели. Я припав до землі й бачу — дійсно ноги чиїсь видно. А черевики мені неабияк знайомі — з кованими підборами. Голова і досі від них болить. Та це ж монашок мій! Тільки як він з околотку вибрався? Невже втік? Ніколи такого ще не було, щоб хтось від нас тікав!

— І ви теж до стіни. Нумо! —